Муракамі Харукі - Погоня за вівцею, Муракамі Харукі

Чесно кажучи, ти мене просто вразив. Спочатку я думав, що доведеться допомагати тобі підказками, якщо опинишся у глухому куті… А твоя зустріч з Професором Вівцею мене зачарувала! Настільки, що я готовий взяти тебе у свою команду, якщо побажаєш…

— То ви від самого початку знали про це місце?

— Звичайно! Власне, за кого ти мене вважаєш?

— Спитати можна?

— Аякже, — охоче відповів чоловік. — Тільки коротко.

— Чому ж відразу мені про нього не сказали?

— Бо хотіли, щоб ти сам з власної волі сюди прибув. Хотіли, щоб виманив його з лігвища.

— Якого лігвища?

— Психічного. Бо коли вівця опановує людиною, то остання впадає у стан тимчасового забуття. Як після контузії на фронті. Вивести її з такого стану й було твоїм завданням. Але щоб здобути в неї довіру, ти мав бути чистим, як листок білого паперу. Ну, то що? Просто, чи не так?

— Зовсім.

— Якщо таємницю справи збагнути, то все інше здається простісіньким. Найважче скласти програму. Бо комп'ютер не може врахувати всіх нюансів людських почуттів. І тоді доводиться працювати вручну. Та немає на світі більшої радості, ніж бачити, як твоя програма, складена з такими труднощами, працює згідно з задумом.

Я здвигнув плечима.

— Отже, — вів далі чоловік, — погоня за вівцею наближається до кінця. Завдяки моїм розрахункам і твоїй наївності. Уважай, він уже в моїх руках. Правда?

— Начебто, — відповів я. — Він вас чекає. Сказав, що рівно о дванадцятій зустрінеться з вами за чашкою чаю.

Ми обидва одночасно подивилися на годинники. Була десята сорок.

— Мені треба йти, — сказав чоловік. — Бо запізнюватись — не гаразд. Поїхати до міста можеш на джипі, якщо захочеш. А за роботу — ось тобі…

Чоловік вийняв, з нагрудної кишені чек і передав його мені. Навіть не поцікавившись сумою винагороди, я запхав папірець у кишеню.

— А що, можна й не перевіряти?

— Гадаю, нема такої потреби.

Чоловік радісно засміявся.

— З тобою, бачу, приємно мати справу. До речі, вашу фірму твій компаньйон розпустив. І дарма! Бо відкривалися такі прекрасні перспективи. Відтепер рекламний бізнес набере ще ширшого розвитку. Раджу тобі братися до нього без компаньйонів.

— Ви збожеволіли, — сказав я.

— Думаю, ми ще колись зустрінемося, — відповів чоловік і рушив у бік плоскогір'я.

— Оселедець живий-здоровий! — повідомив водій, сидячи за кермом джипа. — Розповнів, як м'ячик.

Я сидів поряд з ним. Водій здавався зовсім іншою людиною — не такою, як тоді, коли приїжджав по мене лімузином, схожим на чудовисько. Усю дорогу розповідав про похорон Шефа і про догляд за котом, але я майже не слухав його.

О половині дванадцятої джип прибув на залізничну станцію. У місті панувала мертва тиша. Самотній дідок згрібав лопатою сніг на роз'їзді. Біля нього вертів хвостом худющий пес.

— Дякую! — сказав я водієві.

— Нема за що! — відповів той. — До речі, пробували скористатися телефонним номером Бога?

— Ні, часу не було.

— Після смерті Шефа по ньому не можна додзвонитися. Як ви думаєте, щось сталося?

— Напевно, Бог зайнятий, — відповів я.

— Можливо, — погодився водій. — Ну, бувайте здорові!

— До побачення! — сказав я.

Поїзд відправлявся рівно о дванадцятій. На пероні не було ні душі, в поїзді, разом зі мною, сиділо четверо пасажирів. Однак відчуття того, що я знову бачу живих людей, приносило невимовне полегшення. Хай там що, а я повернувся у живий світ. Хоч нудний і повний посередностей, але все-таки мій світ.

Я жував шоколад, коли пролунав гудок про відправлення. Гудок затих, поїзд з брязкотом рушив — і я почув гуркіт далекого вибуху. Я квапливо опустив віконну раму і висунув голову назовні. Через секунд десять пролунав другий вибух. Поїзд набирав швидкість. Минуло ще хвилини три — і над конусоподібною горою піднявся в небо стовп диму.

Упродовж усієї півгодини, поки поїзд не звернув праворуч, я не міг відірвати очей від цього диму.

ЕПІЛОГ

— Ну от, усе скінчилося, — сказав Професор Вівця. — Скінчилося.

— Скінчилося, — підтвердив я.

— Я мав би тобі подякувати, чи не так?

— І я багато чого втратив.

— Ні, — і Професор Вівця заперечливо захитав головою. — Ти тільки почав жити, хіба ні?

— Можливо… — відповів я.

Коли я виходив з кімнати, Професор Вівця припав головою до стола і тихо схлипував. Я забрав у нього останню надію на повернення втраченого часу. Правильно я зробив чи ні — цього я так до кінця і не зрозумів.

— Вона кудись поїхала, — сумовито мовив власник готелю "Дельфін". — А куди — не сказала. Ви що, нездужаєте?

— Та ні, зі мною все гаразд, — відповів я.

Я взяв свої речі й поселився в тому ж номері, що й минулого разу. З вікна кімнати навпроти видніла та сама загадкова фірма. Грудастої жінки в офісі я не помітив. Два молоді співробітники, посмоктуючи сигарети, працювали за столами. Один звіряв рахунки, інший, використовуючи лінійку, креслив на великому ватмані графік у вигляді ламаної лінії. Мабуть, через те, що не було видно грудастої жінки, фірма здавалася тепер зовсім відмінною від колишньої. Незмінною вона залишилася тільки в одному — як і раніше, було незрозуміло, чим там займаються. Рівно о шостій геть-усі її працівники покинули свої робочі місця — і будинок поринув у сутінки.

Я ввімкнув телевізор і подивився останні новини. Про вибух у горах не повідомлялося нічогісінько. Та постривай, це ж, здається, сталося вчора. Власне, де я вештався цілий день? І що робив? Я намагався згадати, але від цих спроб лише голова заболіла.

Хоч би там що, а один день уже минув.

Ось так день за днем я віддалятимусь від своїх спогадів. Аж поки одного разу далекий голос знову не покличе мене до себе з непроглядної темряви.

Я вимкнув телевізор і, не роззуваючи черевиків, повалився на ліжко. Залишившись наодинці, втупився у стелю — всю у плямах. Плями на стелі нагадали мені про людей, які давно колись жили і вмерли, не залишивши жодного сліду в людській пам'яті.

Відблиски неонової реклами танцювали на стінах кімнати різноманітними кольорами. Біля вуха цокав наручний годинник. Я розстебнув ремінець і кинув годинник на підлогу. Автомобільні сигнали безперестанку накладалися один на одного. Я намагався заснути, але не зміг. Бо хіба може прийти сон, коли душу охоплює якась невимовна тривога?

Я натягнув на себе светр й, опинившись у місті, забрів у першу-ліпшу дискотеку. Випивши три подвійні порції віскі під безперервне завивання блюзу, відчув, що потроху вертаюся в нормальний стан. Обов'язково треба ставати нормальним. Цього всі сподіваються від мене.

Коли я повернувся до готелю, трипалий власник готелю сидів на дивані й дивився по телевізору програму нічних новин.

— Завтра о дев'ятій ранку я виїжджаю, — сказав я йому.

— До Токіо?

— Ні, — відповів я. — Перед тим заїду ще в одне місце. Будь ласка, розбудіть мене о восьмій.

— Гаразд, — сказав власник готелю.

— Спасибі за все.

— Нема за що, — сказав власник готелю і зітхнув. — Батько відмовляється їсти. Якщо так буде і далі, то може померти…

— Біда звалилася на нього!

— Знаю, — сумовито відповів власник готелю. — Та він мені нічого про це не розповідає!

— Ну, тепер у вас все піде добре, — сказав я. — Доведеться тільки почекати…

Обідав я наступного дня вже в небі. Літак спочатку приземлився в Ханеда[30], а потім знову піднявся в повітря. Ліворуч до самого небокраю виблискувало море.

Як завжди, Джей чистив картоплю. Дівчина, що підробляла в барі, міняла воду у вазах для квітів і витирала столи. Повернувшись з холодного Хоккайдо, я застав тут осінь. Гори, що видніли з вікон, переливалися багрянцем. Я сидів перед прилавком ще перед відкриттям бару і потягував пиво. Шкаралупа арахісу приємно потріскувала між пальцями моєї руки.

— Між іншим, нелегко придбати арахіс, що так приємно лущиться, — сказав Джей.

— Ого! — здивувався я, гризучи зерня арахісу.

— А ти що, все ще у відпустці?

— Я звільнився.

— Звільнився?!

— Довга історія…

Джей дочистив картоплю, промив її в бамбуковій корзинці і закрутив кран.

— І що ж ти збираєшся тепер робити?

— Ще не знаю. Отримаю вихідну допомогу і продам право на управління фірмою… Великих грошей, звісно, це мені не принесе, але все-таки… А крім цього, ще оце…

Я добув з кишені банківський чек і, не дивлячись на суму, передав його Джею. Той подивився на чек і похитав головою.

— Великі гроші, але, мабуть, добуті нечистим способом, чи не так?

— Саме так.

— І знову довга історія, правда?

Я засміявся.

— Передаю тобі на зберігання. Поклади де-небудь у сейф.

— А де ти тут бачиш сейф?

— Ну, а каса для цього не годиться?

— Я покладу цей чек в абонементний сейф якого-небудь банку, — стурбовано мовив Джей. — Але що ти з ним робитимеш?

— Послухай, Джею, тобі дорого обійшовся переїзд у це приміщення, чи не так?

— Дорого.

— У борги заліз?

— І немалі.

— Цього чека вистачить, щоб їх повернути?

— Ще й решта залишиться, але…

— А що, якби за це ти взяв мене і Пацюка у співвласники твого бару? Ніяких дивідендів і відсотків нам не треба. Нас задовольнить, якщо ти лише запишеш нас у свої компаньйони.

— Я так не можу.

— А натомість ти даси нам притулок, якщо я або Пацюк потрапимо в якусь скруту.

— А хіба досі я не давав?

Тримаючи склянку з пивом у руці, я глянув Джеєві в очі.

— Знаю — давав! І все-таки я наполягаю на своєму.

Джей засміявся і запхав чек у кишеню фартуха.

— Я ще пам'ятаю, як ти вперше нализався до чортиків. Скільки років тому це було?

— Тринадцять, — відповів я.

— Так давно?

Цілої півгодини Джей, завжди такий неговіркий, пробалакав зі мною про старі добрі часи. Почали надходити окремі відвідувачі, і я підвівся зі стільця.

— Куди ти поспішаєш? Ти ж щойно прийшов.

— Вихованій дівиці довго сидіти не годиться, — сказав я.

— З Пацюком зустрічався?

Поклавши обидві руки на прилавок, я глибоко зітхнув.

— Зустрічався.

— Це також довга історія?

— Такої довгої ти ще ніколи в житті не чув!

— А якщо коротко?

— Якщо коротко, то нічого не зрозумієш.

— З ним усе гаразд?

— Гаразд. Хотів тебе побачити.

— А я зможу коли-небудь з ним зустрітися?

— Аякже, зможеш! Ми ж тепер компаньйони. І ці гроші ми вдвох з Пацюком заробили.

— Я такий радий!

Я зліз зі стільця і вдихнув на повні груди повітря рідного бару.

— До речі, як співвласник я вимагаю, щоб ти придбав більярд і музичний автомат.

— Гаразд, придбаю до твого наступного приїзду, — пообіцяв Джей.

Уздовж річки я дійшов до її гирла, добрався до залишків морського берега завдовжки метрів п'ятдесят, сів на піску — і дві години поспіль проплакав.