Роман Миколайович Коваль - Коли кулі співали, Роман Миколайович Коваль

мучили тітку Мотрю: її били шомполами та гумовими кишками (шлангами. — Ред.), а матері тільки пальці прищіпали у дверях, бо була вагітною. Іншого разу тітку Мотрю катували, а матері Онисі казали: «Дивись, зараз і тобі це буде!» Обоє вони так і не виказали отамана».[282]

Найменша Трохимова сестра (по матері) Соломія Денисівна, 1910 року народження, згадувала: «Всю рідню возили підводами до Черкас на допит: дядьків, тіток, і навіть тих хлопців, що гуляли з Трохимовими сестрами. Усіх нас допитували ще в сільраді і били; навіть мене, малу, оперезав нагаєм хрещатицький комуніст Штурма — на щоці довго шрам не зарубцьовувався… Якось зайшов брат додому в жіночій юбці, я питаю: «Мамо, то Трохим?» — «Ні, дочко», — боялася, щоб я десь не обмовилася. Коли заходив до сестри Ониськи поїсти, ставив когось із рідні білити хату зокола, щоб чатували на небезпеку».[283]

Смерть отамана Голого, як людини легендарної, оповита таємницею. Існує кілька версій — убитий у Таганчанському лісі біля с. Мартинівка, убитий у Кумейському лісі, убитий у Гуті-Межиріцькій (Мроновецька Слобода), загнали на лід р. Росі і, пораненого, дорогою на Корсунь розстріляли… Були поголоски, що вбили його під Будищами: він перевдягнувся на жебрака і ніс торбину з хлібом, але його впізнали… Або така версія: «Трохим ночував у дівчини, хату оточили, він вихопився через вікно і клубком скотився в яр — там і застрелили. На ранок чекісти возили труп селом з радісною звісткою, що Голий убитий. Пішла подивитися і ця дівчина — а то не він! У Трохима на лівій щоці біля рота був круглий шрам, а в цього не було».[284]

Згадував Іван Дмитрович Юхименко, 1907 року народження: «У селі Сахнівка (Корсунь-Шевченківського району) стояв загін по боротьбі з бандитизмом. Рештки загону Голого (дехто стверджує, що він уже був один) на Зимового Миколи (19 грудня 1921 р. — Ред.) переховувалися у с. Гута-Межиріцька під Кумейками. Інформатор з цього села доніс карателям про Голого і вказав, як краще оточити село, щоб взяти повстанців у капкан. Голівці кинулися тікати, тут у лузі, на льоду, їх і побили. Отамана для глуму роздягли догола і везли саньми на Таганчу, де був штаб по боротьбі з бандитизмом. Попереду їхав глашатай і оповіщав селами: «Хто хоче бачити Голого — сходьтеся дивитися!»[285]

Мліївці розповідали, що після смерті Голого бувало таке: «ходить селом чоловік у селянському одязі і паплюжить совєтську владу. «Тут хтось і собі розв’яже язика — іди сюди! А то чекіст був, провокатор. Це так перевіряли, чи ще залишився у селі повстанський дух».[286]

Згідно з офіційними повідомленнями совєтської преси, Трохим Голий-Бабенко загинув 15 грудня 1921 року. «А по селах люди гомоніли, що Голий утік за кордон, до Канади, бо, мов, не такий він був, щоб дати себе вбити».

Спом’янемо добрим словом полум’яного ватажка гайдамаків Трохима Голого, який пробудив дух Гайдамаччини ХХ століття!

13. Чорноліський полковник Пилип Хмара

Село Цвітна[287] розкинулося на межі Мотрониної дачі та Дикого поля — на південний захід від Чорного лісу у верхів’ї річки Ірклійця за 30 верст від Олександрівки. За переказами, Цвітна виникла на початку XVI століття. Село з давніх часів було козацьким — жителі його не знали панщини. У середині XVII століття тут жили реєстрові козаки, які брали участь у походах Богдана Хмельницького. У XVIII столітті село належало Чигиринському староству Польщі. Та місцеве козацтво не могло змиритися з пануванням поляків. У 1740–1760 роках Цвітна стала одним із центрів формування гайдамацьких загонів під керівництвом отамана Семена Неживого.[288]

У селі здавна існував гончарний промисел — в околицях села була напрочуд чиста, без камінців і домішок глина. Висока пластичність і невелика усадка дозволяли сушити вироби влітку на осонні, на причілку хати, а це в практиці гончарів траплялося дуже рідко. Цвітнянський посуд, як простий, так і полив’яний, був добре відомий не лише в Київській губернії, а й на півдні України. Макітри, горщики, глечики, форми для випікання тіста тощо возили у чорноморські порти Миколаїв, Херсон, Одесу, на Поділля, навіть до Кишинева, а також на Лівобережжя: в північно-західні райони Полтавщини — під Переяслав і Яготин.[289]

Наприкінці XIX століття (орієнтовно 1891 року) у чигиринському селі Цвітній на кутку Хмарівка у сім’ї Панаса Петровича Хмари народився хлопчик. Назвали його Пилипом. Його мати, Параска Стефанівна, народила ще п’ятеро дітей — Марію (1890 р. н.), Федору (Тодорю, 19.04.1899), Килину (орієнтовно 1905–1908 р. н.), Федота (2.03.1902) і ще одного хлопчика, ім’я якого встановити не вдалося.[290]

Окрім Хмарівки, були ще в Цвітній кутки Гончарівка, Комарівка, Яр, Бондарівка, Шкурівка, Чорнобаївка та два хутори. Назви куткам, як правило, давали або за професійною ознакою жителів (наприклад, Гончарівка і Бондарівка), або згідно з прізвищем родини, яка розросталася і жила на одній вулиці, власне, творила вулицю.

Всього у Цвітній було 1400 дворів.

Колись за три версти на південь від села проходила «турецька границя» у вигляді валу та рову, які частково збереглися й донині. Зрозуміло, що край цей був наповнений переказами про