Едуард Фікер - Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр, Едуард Фікер

— Так, і до моєї особистої кореспонденції теж. Я зберігаю всі листи в шухляді стола.

— А з громадянином Яндерою, який допоміг вам виїхати до Англії у тридцять дев'ятому, ви ще підгримуєте зв'язки?

Фієдлер підвів на мене здивований погляд.

— Він не допомагав мені. Я вже про це говорив. Відтоді я з ним не бачився і навіть нічого не чув про нього.

— Ви згадали його ім'я заради власної безпеки?

— Я… власне кажучи, так, але… Знаєте, у мене в думках такий хаос… Той пан в окулярах розпитував мене про нього, та, повірте мені, я нічого не знаю про Яндеру. Просто розповідав про своє минуле і назвав його прізвище, йшлося про те, що мене заздалегідь повідомили про напад на нашу республіку, і тоді виникло питання, хто саме повідомив…

— Ваша втеча до Англії була вчинком, гідним подиву.

— Я тікав не до Англії, — втомлено мовив Фієдлер, — я тікав абикуди. У мене була одна мета — втекти. Це була важка подорож. Я не раз думав, що помру з голоду, що мене доконає втома і відчай… Як я витримав усе — навіть не знаю. Мене взяли на корабель палубним матросом…

Як правило, люди вдаються до антидержавної діяльності не через свої ідейні переконання, а заради власного зиску. В цьому відношенні Бедржих Фієдлер був незвичайним винятком. Проте я ніяк не міг запідозрити його сина Арнольда в тому, що він почав займатися цією справою з ідейних чи якихось інших внутрішніх переконань. Про це свідчила навіть його фотографія.

— З якого часу у вас ця дача, пане Фієдлер? — запитав я.

— Дача в мене вже давно, — спокійно відповів він. — Ще з сорок п'ятого року. Я купив її майже задарма. Трохи грошей привіз з Англії, решту заробив тут на німецьких фотоапаратах. Американці полювали за ними, немов навіжеиі, а я вмів діставати їх. Ця дача спершу належала єврейському торговцеві, потім у неї переселився якийсь німецький спекулянт. Згодом він утік, і народна влада продала дачу мені, тому що її довоєнний власник загинув разом із своєю родиною в Освєнцімі. Я дбав про те, щоб Арнольд бував частіше на свіжому повітрі. Він у мене хлопець непокірний, дуже часто бешкетував, і жодна вихователька не могла утриматись біля нього…

— Ви завжди виконували його бажання й примхи?

— Так. Ні в чому не відмовляв.

— А він з роками ставав усе гіршим.

— Звичайно. І в цьому я винен сам.

— Ви не обмежували його у фінансовому відношенні?

— Я йшов на все, аби лише він…

— Розумію. Він ніколи не заощадив би грошей на мотоцикл сам?

Бедржихові Фієдлеру було важко говорити про це. З хвилину тривала мовчанка.

— Спочатку у нього був велосипед, потім веломото… Йому ще не минуло вісімнадцяти, і він не міг одержати прав на водіння.

— Тому певний час їздив на своїй «Яві» без прав?

— Їздив, — підтвердив Фієдлер.

— А дачу повністю прибрав до своїх рук та витурив вас звідти?

— Він не терпів моєї присутності там. Хоч це мені не заважало, адже я…

— Ви фінансували всі його витрати?

— Дещо він і сам заробляв у фотоательє, — відповів Фієдлер, не приховуючи свого занепокоєння цим допитом.

— Якщо висловлюватись точніше, пане Фієдлер, йому дещо виплачували. Чи не так?

— Ваша правда, — безпомічно хитнув головою він.

— Як ви гадаєте: синові вистачало цього мізерного заробітку і вашої фінансової допомоги на те життя, яке він вів?

Брови Фієдлера поповзли вгору, а в очах майнув острах. Кутики тремтячих губ заокруглились, і коли він, нарешті, вичавив слово, я визнав правоту Карличкової теорії про героїзм боягузів.

— Ні! — кинув він рішуче. — Йому не могло вистачати цих грошей. Я помічав, що він живе на широку ногу: купив собі дорогий золотий годинник. Одного разу я побачив у нього золоту шпильку з діамантом — нібито подарунок якоїсь жінки. Іншого разу він прийшов додому в дорогому костюмі, згодом приніс шкіряну спецівку мотоцикліста. Коли я запитував, за які гроші все це купується, він лише посміхався. Тому я весь час і боявся, що все це може закінчитись трагічно. Він любив фотосправу і купив собі дорогу камеру, але нею користувався тільки тоді, коли в нього був настрій. Більшість часу вона припадала пилом. Коли знайдете його, пане, — Фієдлер простяг перед собою руки, — то покарайте шибеника. Йому вже вісімнадцять, легенька кара не завадить хлопцеві, а, навпаки, піде на користь, бо в мене вже сил не вистачає… Нехай він зрозуміє, що передчасно одержав від життя більше, ніж заслужив…

Слова Фієдлера, безперечно, були виявом «внутрішнього героїзму» — адже вперше за вісімнадцять років батько виліз з багна сліпої любові і почав мислити й діяти, підкоряючись іншому почуттю.

— У вас на квартирі нічого не зникло після втечі Арнольда? — запитав я, не реагуючи на це.

Він опустив руки, заспокоївся і сумно відповів:

— Я вже говорив: нічого, крім мотоцикла і шкіряного костюма. Ну, звичайно, він мав якісь там дрібниці в кишенях.

— Як ви гадаєте: не міг він податись у далеку подорож?

— Не думаю. Точно не знаю, але не думаю. Інколи він возив на дачу у багажнику багато всіляких речей. Що саме — продукти харчування чи щось інше — не знаю, бо він мені про це ніколи не говорив.

— Ви бачили, як він виїздив з двору минулої суботи?

— Бачив, з вікна ательє. Він вийшов з дому і ніде не затримувався. Було вже близько дев'ятої, я саме збирався вирушити з тим фотоапаратом, який ви бачили…

— Хто ще чув або бачив, як він виїздив?

— Не знаю. Той пан в окулярах уже запитував мене. Мешканці будинку вимагали, щоб він не заводив мотоцикла у дворі. Тому він завжди виводив його на вулицю і