Станіслав Володимирович Тельнюк - Грає синє море, Станіслав Володимирович Тельнюк

— Сакраменто! — ревнув італієць і вистрелив.

Але поляку і на цей раз пощастило. Якраз у момент пострілу пан Славек наступив на свіжий коров'ячий кизяк, підсковзнувся й гепнув на землю.

— До стіни! — скрикнув той чоловік, що його пан Сулятицький та його друзі називали сеньйором. — До стіни, там вони нас не дістануть!

Джузеппе швиденько перезарядив свого пістоля.

— Джереміє, — не обертаючись, прошепотів він до Яремка. — Джереміє, негайно біжи до Олександра. Скажи, що ми зараз відбиваємося від розбійників, які, виконуючи волю якогось лихого чоловіка, полюють на Олександра… Хай пришле нідмогу, ми їх половимо й допитаємо, будь певен… Ясно? Ну, арріведерчі…[103] І так: щоб одна нога тут, а друга там!

— Добре, — прошепотів Яремко. Але як? Вони стріляють…

— Перестрибнеш через мур, а там — швидко, як заєць… Ну, давай, а я тебе прибережу. Тільки хто висунеться — я йому в пику всаджу стільки свинцю, скільки він заслужив…

Яремко пригінця побіг поза кущем до цегельної стіни. Ой, як довго біжиться! І здається, що одразу десять пістолів ціляться в спину…

Нарешті стіна. Яремко з розгону ставить ногу в заглибину, підстрибує, хапається руками за верхній пруг, підтягується й видирається нагору… Зиркає вниз — кропива. Заплющує очі й відчайдушне стрибає… І, вже стрибнувши, чує, як десь поряд ляскають два постріли, як щось невидиме зі свистом пролітає над ним.

Яремко хутко зводиться, охкаючи, озирається навкруги, намагаючись збагнути, куди йому зараз бігти. Ага, треба обігнути оцю садибу і чимдуж летіти до Лаври — ой, як це далеко!

Він мчить попід кам'яною стіною. Ось вона кінчається. Вірніше, звертає круто вбік. Сюди ж забігає й Яремко. І даремно. Бо потрапляє у якийсь вузенький і довгий двір, що закінчується високим дерев'яним парканищем. Палі та дошки цього паркану вгорі загострені, мов ратище, — такий паркан не перелізеш. І дірки не видко… Яремко швидко мацає дошку за дошкою — може, яка з них погано прибита, якщо відсунути таку дошку вбік, то в щілину можна буде пролізти…

І тут щось схопило його за литку. Всі думки про дірку в паркані тут же вилетіли з голови. Щосили труснув ногою, рвучко обернувся. Від нього з гарчанням одлетіло щось темне й кудлате.

Пес… І де він тут узявся, триклятий?

Яремко притулився спиною до паркану, втупився очима в пса.

Пес приліг на передні лапи й теж не спускав своїх лютих баньок з хлопця. Він весь час загрозливо гарчав, от—от кинеться знову…

— Іроде розпроклятий! — мало не—заплакав Яремко. — Ну, зачекай, матиму я пістоля — прийду сюди і тебе застрелю! Знатимеш, як нападати на людей!

У відповідь почулося гарчання.

Яремко хотів посунутись убік, та собака, скажено загавкавши, кинувся до нього.

Хлопець ледве відбився ногою. А собака гавкав з таким завзяттям, що його собачий лемент почули, певно, аж на Подолі.

«Пропав! — подумав Яремко. — Пропав, якщо не вирвуся звідси зараз».

Він почав посуватись уздовж паркану, не спускаючи з собаки погляду, а ногою намагався намацати щось підходяще — або камінь, або палицю. Поряд пролунало два постріли. Собака перелякано заскавчав, а Яремко тим часом устиг відскочити на кілька кроків убік.

Подумав: «Наші відбиваються. Бідний Джузеппе! Бідний Йон!» А собака насідав ізнову…

І тут Яремко наступив на щось. Нахилився, вхопив. То була добряча палюга.

— І—і–іх! — вигукнув Яремко радісно і з палюгою накинувся на собаку. — Я тобі зараз покажу, на чім свиня хвіст носить!

Та пес не став чекати, доки хлопець виконає свою погрозу. Він шалено заскавчав, наче Яремко вже встиг його огріти ломакою, і, не оглядаючись, дав драла.

Яремко вибіг за ним на вулицю і помчав униз, до Хрещатика.

…Яремко не знав, що той чоловік, якого називали сеньйором, побачив, що хлопець кинувся бігти. Він зрозумів — хлопця послано по допомогу. Устиг вистрелити йому навздогін, і був уже впевнений, що влучив, коли невдовзі почув собачий гавкіт. Тоді він наказав своїм спільникам не випускати Йона та Джузеппе з—під обстрілу, а сам подався слідом за хлопцем.

Сеньйор Гаспероні тупотів по вулиці, а попереду мелькав п'ятами Яремко Ціпурина.

«Швидко бігає, прокляте цуценя», — з люттю подумав сеньйор Гаспероні. — Але я тебе все одно впіймаю… А, власне, навіщо його ловити? Просто підстрелити — та й усе… Ні, краще підслідити, куди воно прибіжить…»

Сеньйор Гаспероні відчував, що задихається. Та зупинитись бодай на хвилину не можна. І він біг, обливаючись потом, гупаючи чобітьми, махаючи на ходу пістолем…

Ось хлопець уже близько. «Буду стріляти, — вирішує Гаспероні, — бо от—от моє серце розірветься від такої скаженої гонитви.»

— Стій! — вигукує сеньйор Гаспероні, розраховуючи, що хлопець від несподіванки на якусь мить зупиниться. А цього досить для того, щоб прицілитись і вистрелити.

Та проти сподіваного Яремко не зупиняється, а кидається вбік, у якийсь двір.

Сеньйор Гаспероні з розгону пробігає мимо, зупиняється, вертається назад. Якась брама, якась хвіртка…

Він вривається у двір, оглядається. У дворі порожньо.

Кинувся до дверей хатини, щосили загупав у них.

— Відчиняйте! — заволав по—польськи. — Влада!

— Яка там ще влада? — озвався з—за дверей сердитий голос. — Одчиняйте самі.

Сеньйор Гаспероні влетів у хатину. Біля столу сидів сивобородий чоловік і здивовано дивився на прибульця.

— Що таке? Всі податі, які польська влада придумала, мною заплачені. Що ще?

— Тут ховається збіглий селянин! — переводячи подих, вигукнув сеньйор Гаопероні… — Цей селянин належить графові Лозовицькому.