Григорій Борисович Адамов - Таємниця двох океанів, Григорій Борисович Адамов

Маратом. Лиш коли-не-коли чулися слова Шелавіна, який швидко йшов попереду: «Обережно! Спуск. Поворот. Поріг». Через кожні двісті-триста метрів Шелавін зупинявся, запускав вертушку для виявлення течій, потім рухались далі, йшли один за одним — попереду Шелавін, за ним Павлик; Горєлов замикав похід. Перебираючись через один з невисоких порогів, Павлик здерся на великий уламок скелі, що лежав на шляху, і, відштовхнувшись, стрибнув униз, за Шелавіним. Уламок гойднувся, і зараз же ззаду почувся приглушений крик Горєлова:

— Ах, чорт візьми!

Павлик оглянувся. З дна ущелини піднялася легка каламуть.

— Що ви сказали, Федоре Михайловичу? — запитав він.

У відповідь він почув сопіння, нерозбірливе бурмотіння.

— Що ви сказали, Федоре Михайловичу? — з тривогою перепитав Павлик, піднімаючись назад на горб.

— Павлику! — почувся нарешті задиханий голос Горєлова. — Іди сюди. Допоможи!

Павлик злякався. Чіпляючись за нерівну поверхню горба, він швидко здерся на його вершину. Великого каменя, через який він тільки що переліз, не було. Внизу ледве виднілося його громаддя, під ним синювато відсвічував метал.

— Що у вас трапилось? Я вам не потрібний? — почувся голос Шелавіна.

— Нічого особливого, — відповів, задихаючись, Горєлов. — Мене збив камінь, що скотився. Зараз мені Павлик допоможе. Павлику! Швидше до мене!

Павлик швидко збіг з горба і з усіх сил наліг на камінь, який збив Горєлова з ніг і придавив його до дна. Спільними зусиллями вони зсунули важкий уламок, і Горєлов, охкаючи та покректуючи, піднявся з дна.

— Так! — промовив він, поправляючи на собі спорядження. — Добрий камінець!.. На суші лишилося б під ним від мене лише мокре місце. Та й тут, під водою, було б мені погано, коли б не скафандр. Ну, дякую, Павлику! Ходімо наздоганяти Івана Степановича.

Шелавін, очевидно, забрався вже далеко, бо вогник його довго не показувався. Горєлов, мабуть, під час падіння прибив ногу об свою металеву оболонку і шкутильгаючи йшов повільно. Однак він не скаржився і квапився з усіх сил.

Час від часу по сторонах відкривалися бокові проходи, то широкі, то вузькі, як щілини. Несподівано з одного з них вискочив величезний червоний краб на високих дужих ногах, з піднятою вгору могутньою клешнею. Велике, вкрите панцирними щитками тіло краба погойдувалось на ламаних колінчатих ногах, як підвісна колиска. Чорні, викочені далеко вперед очі дивилися пильно, мовби розлютовані появою непрошених гостей. Павлик з переляку застиг на місці, і в одну мить його нога нижче коліна була затиснута, немов сталевими щипцями, широкою і товстою клешнею. Почувся різкий металічний скрегіт і виск. Краб уперся всіма своїми вісьмома ногами і різко смикнув Павликову ногу. Павлик крикнув і, втративши рівновагу, упав.

Горєлов, який встиг відійти на кілька кроків уперед, обернувся і, вихопивши сокирку, кинувся на краба. Не випускаючи Павликової ноги, краб піднявся ще вище на своїх витягнутих ногах і загрозливо виставив назустріч Горєлову другу клешню. Сокира з силою опустилася і одним ударом геть відтяла її. Лише після цього краб випустив Павлика і з невловимою швидкістю зник у тому ж проході, звідки тільки що так несподівано з'явився. Вся ця сцена тривала не більше хвилини, і, коли б не відтята клешня, яка валялася на кам'янистому дні, вона могла б видатися Павликові кошмарним сном.

— Яке страховище! — піднімаючись з дна, бурмотів він побілілими губами. — Він мене звалив… звалив…

— Дрібниці, Павлику, — заспокоював його Горєлов. — Я думаю, що ти упав швидше від несподіванки, ніж від ривка краба. Ну, як ти себе почуваєш? Нам треба поспішати.

— Дивіться, дивіться, Федоре Михайловичу! — злякано закричав Павлик, притискуючись до Горєлова і показуючи на прохід, в якому тільки що заховався краб. Серед уламків скель, нагромаджених біля входу у вузьку ущелину, Горєлов побачив кілька пар блискучих очей і багато клешнів, які ворушилися під ними.

— Ходімо звідси швидше, Павлику, — сказав Горєлов. — Їх тут, мабуть, немало, цих тварюк. Краще з ними не зв'язуватись.

— Ну, що ви там плентаєтесь, дозвольте вас запитати? — ввірвався раптом в їхню розмову збуджений голос Шелавіна. — Які там краби? Чи ви їх не бачили, чи що, дозвольте вас запитати? Ідіть швидше сюди! Я зробив тут чудове відкриття! Рідкісні своїм багатством золоті розсипи! Величезні, чудові самородки. Я повідомлю капітана і попрошу сюди людей з підводного човна. Я на хвилинку виключу вас і з'єднаюсь з центральним постом управління. А ви біжіть до мене…

— Але… дозвольте, дозвольте! — закричав Горєлов. — Іване Степановичу! Чи далеко ви пішли від нас?

Відповіді не було. Очевидно, Шелавін уже відключився і перейшов на хвилю підводного човна.

— Ну, як же можна так?! — обурювався Горєлов. — А що, коли він повернув кудись у боковий прохід? Де його тепер шукати?

— Зачекайте хвилину, — почувся голос зоолога. — Він поговорить з підводним човном і знову з'єднається з вами.

— Ну гаразд, — сказав Горєлов. — Підемо потихеньку вперед, Павлику.

Вони рушили далі. Павлик тепер ледве встигав за кульгаючим Горєловим. Хлопчик уже почав стомлюватись.

Зненацька десь попереду і праворуч почувся глухий короткий гуркіт, потім покотився гул і швидко затих.

Горєлов і Павлик, здивовані, зупинилися.

— Що це може бути? — тихо промовив Горєлов.

Стривожені, вони рушили далі, йшли мовчки, мимоволі уповільнюючи кроки, з острахом оглядаючись на чорні кам'яні стіни, на громаддя скель, які здавалися тепер обманливо міцними, па навислі з стін стрімчаки, які немовби загрожували в першу-ліпшу хвилину, впасти на голови бредучих внизу людей. Дно було кам'янисте, чисте від мулу, але вода навколо незрозумілим чином ставала помітно мутнішою. Золотисті хмари мулу хвилями йшли по ущелині назустріч Горєлову і Павлику, все густіше заволікаючи все довкола. Йти ставало дедалі важче, на відстані двох-трьох метрів уже не можна було нічого розгледіти.

Горєлов зупинився. Павлик злякано притиснувся до нього.

— Чому мовчить Іван Степанович? — тихо спитав Горєлов. — Невже він ще не закінчив своєї розмови з підводним човном? Я викличу