Валеріан Васильович Молдован - Судова риторика: теорія і практика: навч. посіб.

в окупованих країнах — все це доказано, й обвинувачення непохитне. Які ж засоби захисту були використані підсудними та їхніми-захисниками, які докази й аргументи вони могли протиставити обвинуваченню?

Засоби захисту підсудних можна розділити на дві основні групи. Це, по-перше, ряд свідків, викликаних захисниками. Ці свідки повинні були своїми показаннями пом’якшити вину підсудних, зменшити їхню роль у здійсненні злодіянь, будь-що обілити їх.

Про яку об’єктивність і достовірність показань таких свідків захисту можна говорити, якщо невинуватість підсудного Функа повинен підтвердити його заступник і співучасник, член СС з 1931 року, Хойлер, який має чин групенфюрера СС; якщо на користь Зейсс-Інкварта був запрошений давати свідчення злочинець Рейнер — член фашистської партії з 1930 року, гауляйтер Зальцбурга, а потім Карінтіні.

Ці так звані свідки, такі, наприклад, як Бюлер — права рука підсудного Франка і співучасник його в усіх злочинах — або Боле— один із основних керівників шпигунсько-диверсійної діяльності гітлерівців за кордоном і завідувач закордонним відділом фашистської партії, — приходили сюди для того, щоб, здійснивши порушення присяги, намагатися вигородити своїх колишніх господарів і зберегти своє власне життя.

І все ж більшість свідків захисту під час їхнього допиту неминуче перетворювалися у свідків обвинувачення. їх самих викривали «німі свідки» — документи, до того ж переважно німецькі, і вони самі змушені були викривати тих, кого вони бажали виправдати.

Друга група засобів захисту — це докази і міркування юридичного порядку.

Деякі правові питання процесу

Обвинувачення у даному процесі спирається на величезний і безсумнівний фактичний матеріал, міцно стоїть на позиціях права і законності. Тому вже в перших вступних промовах обвинувачів було приділено багато уваги кримінально-правовому обґрунтуванню відповідальності підсудних.

Захист у своїх виступах перед трибуналом знову поставив ряд правових питань:

а) про значення принципу «nullum crimen Sine lege»[116];

б) про значення наказу;

в) про відповідальність держави і окремих осіб;

г) про поняття змови та ін.

У зв'язку з цим вважаю за необхідне знову повернутися до деяких правових питань у відповідь на спроби захисту заплутати Прості і зрозумілі положення та перетворити юридичну аргументацію у димову завісу, покликану закрити від суду криваву минувшину фашистських злочинів.

Принцип «nullum crimen Sine lege»

Захист намагався спростувати обвинувачення, доказуючи, що в момент здійснення підсудними інкримінованих їм злодіянь, останні не були передбачені діючими законами, а тому підсудні не можуть нести за них кримінальну відповідальність.

Я міг би просто віднести всі посилання на принцип «nullum crimen Sine lege», оскільки Статут Міжнародного Військового Трибуналу, який є незаперечним законом і який підлягає обов’язковому виконанню, встановлює, що цей Трибунал «має право судити і карати осіб, які, діючи в інтересах європейських країн, усі індивідуально або як члени організацій», здійснили будь-який із злочинів, перерахованих ст. 6 Статуту.

Отже, юридично для винесення вироку і застосування покарання не вимагається, щоб здійснені підсудними злочини були передбачені кримінальними законами на момент їхнього здійснення. Однак не підлягає сумніву, що дії підсудних є злочинними з точки зору законів, які діяли на той момент, коли ці злочини мали місце.

Норми кримінального права, які містяться у Статуті Міжнародного Трибуналу, являють собою вираження принципів, які містяться в ряді міжнародних договорів, перерахованих у моїй вступній промові 8 лютого 1946 року, і в кримінальному законодавстві всіх цивілізованих держав. Законодавство всіх цивілізованих держав передбачає кримінальну відповідальність за вбивства, тортури, зґвалтування, здирства і тому подібне. Та обставина, що ці злочини були організовані підсудними в переважаючих людську уяву розмірах і в нечуваних за своєю садистською жорстокістю формах, звичайно, не виключає, а лише стократ посилює відповідальність злочинця. Якщо б підсудні вчинили злочини на території і щодо громадян якоїсь однієї країни, то вони б, у відповідності з Декларацією глав урядів СРСР, Великої Британії і США, опублікованій 2 листопада 1943 року, відповідно до загальноприйнятих засад кримінального і кримінально-процесуального права були б судимі в цій країні і за її законами.

Ця Декларація велить, що «німецькі офіцери й солдати і члени нацистської партії, які були відповідальними за вищенаведені здирства, вбивства і катування або добровільно брали в них участь, відіслані в країни, в яких були скоєні їхні огидні дії, для того, щоб вони могли бути судимі і покарані у відповідності до законів цих звільнених країн і вільних урядів, які будуть там створені».

Однак підсудні є військовими злочинцями, «злочини яких не дов’язані географічним місцем» (ст. 1 Угоди чотирьох держав від 8 серпня 1945 року), і тому їхні злочини підсудні Міжнародному Військовому Трибуналу, який діє на підставі Статуту.

Немає потреби тут робити посилання на міжнародні договори, всяких агресивна війна була визнана міжнародним злочином.

Підсудні звинувачуються в діях, які цивілізоване людство й раніше визнавало злочинами.

Виконання наказу

Деякі підсудні у своїх показаннях Трибуналу намагалися показати,себе нікчемними карликами, сліпими й покірними виконавцями чужої волі — волі Гітлера.

У пошуках правової бази для цієї позиції захисник Ярайсс говорив про значення наказів Гітлера. На думку захисника Ярайсса, наказ Гітлера «був чимось зовсім іншим», ніж наказ будь-якого іншого керівника, що наказ Гітлера був актом недоторканним у правовому плані. Тому захисник Ярайсс стверджує: «Щоб не розумів Статут Трибуналу під наказами, які він заперечує як підставу, яка виключає кримінальне переслідування, чи можна все ж під цим мати на увазі наказ Гітлера? Чи може цей наказ підійти під поняття наказу, передбаченого Статутам?»

Право тлумачення закону — беззаперечне право кожного судового працівника, зокрема і захисників. Уявляється, одначе, зовсім незбагненним, якими логічними чи іншими методами керувався захисник, стверджуючи, що положення Статуту, спеціально розробленого для Суду над головними військовими злочинцями фашистської Німеччини, саме