Валерій Олександрович Шевчук - Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд

— я живуча. Зрештою, для листування маєш адресу: Головпошта, до запитання. Є й домашня, але туди писати не варто, мати має погану звичку мої листи читати. Сидить відлюдно й шукає розваг. До речі, як це називається, коли читають чужі листи?

— Перлюстрація, — сказав я. — А батько не читає твоїх листів?

— Батько не читає, але мати прочитане йому переповідає. Отож і почала використовувати Головну пошту. І вдома листів не тримаю, а в подруги.

— А подруга їх не перлюструє? — спитав.

— О, їй це ні до чого, бо й так усе про мене знає! — засміялася Іра, а я любив, коли вона сміялася: ставала мила. Отож встав, перейшов до її колоди й обійняв, відтак поцілував у щоку.

— Бідна, бідна Іра, — прошепотів. — Скажи, чому люди псують одне одному існування?

— Бо хочуть, щоб усі були, як вони, — промовила, а я відчув, обнімаючи, що тіло її напружене — мої розпити увіч її непокоїли, чи принаймні не подобалися, бо ступив на заборонене поле, хоча, просто міркуючи: що в тому особливого? Нічого, коли не враховувати нашої ситуації.

Ця жінка не жила простим життям. Я, можливо, також, але моя ускладненість внутрішня, а її зовнішня; я жив складними розмислами, захованими змислами — все, отже, в собі, вона ж — стосунками з іншими людьми — ось у чому найбільша наша відмінність. «І хтозна, — подумав я тоді, — чи не фатальна?»

— Усе буде так, як хочеш, — тепло сказав і повернув її голову, щоби поцілувати у вуста. Але не далася.

— Не досить? — спитала.

— Якщо не досить тобі, — відказав жартома. — Схиляюся перед моєю царицею.

— Мені досить, — мовила зарізко. — І, по-моєму, я для тебе не цариця.

— Чому?

— Бо випитуєш і звідуєш. А підлеглі цариць не допитують і не звідують.

Сказала це зумисно легким тоном, але в такій модуляції, щоб я збагнув: не бажає, аби звідував її й випитував. Але те, що виповіла попри всю скупість, з якою видавала сповіщення про себе, я назвав би інформаційним проривом, осмислити який мені ще належить, але не тепер.

— Сядь на своє місце, — сказала м’яко. — Бо близько мене запалюєшся.

— І це правда! — згодився я, хоч, признатися, був достатньо задоволений і зовсім не розпалювався. Отже, перейшов на своє місце, підкинувши по дорозі у вогнище хмизу, і ми знову сиділи, розділені простором та вогнем, який на якийсь час спалахнув і знову зменшився до малого.

— Люблю це місце, — мрійно сказала Іра. — Нагадує походи й наші посиденьки.

— Отже, стосунки зі мною, — не втримався я, — це для тебе ніби чергова туристична мандрівка?

— Може, й так, — згодилася. — Але триває довше, ніж усі попередні. Зрештою, коли заходиш у стосунки з іншою людиною, — це завжди мандрівка.

— Але будь-яка мандрівка швидко кінчається, — зазначив я, бо її признання не могло мені подобатися. — Коли ж триває, то переростає з мандрів у мандроване життя.

— На жаль, усе кінчається, — сказала Іра, пильно на мене дивлячись і усміхаючись однією зі своїх чарівливих усмішок. — Але той, хто спраглий життя, про смерть не думає.

Дивився на неї також, цієї миті вона мені подобалася, ба якось дивно хвилювала.

— Знаєш, що найпрекрасніше в мандрівках, — сказала тим-таки замріяним голосом. — Сходяться люди інколи тільки частково знайомі, живуть разом удень і вночі, разом переборюють труднощі й недогоди, аж часом здається, що ніщо їх не розлучить. А коли повертаються до своїх домівок, то відразу ж забувають одне про одного, за поодинокими винятками, звичайно, і починають жити кожен окремим життям. І це майже завжди.

— Що ж у цьому прекрасного?

— А те, — сказала вона, — що не встигають одне одному набриднути чи й остогиднути, а отже, й зненавидіти.

Був уражений, адже говорила, за визначенням моєї господині, як стовідсоткова «дівка», а не цнотлива панна, для якої шлюб — святощі, як писав згаданий тут кілька разів Станіслав Оріховський: «Що святішого, що міцнішого може бути, ніж непорушний священний союз чоловіка і жінки?» А чи ж такої дружини собі хочу? Хай мій ідеал старомодний, але чомусь завжди був певний, що такий тип жінки не зник серед моїх ровесниць, жінки — охоронниці домашнього вогнища і святого союзу, живий приклад цього — моя господиня, але вона людина епохи минулої.

І тут відчув на собі пильний Ірин погляд.

— Що, вразила тебе? — спитала, мило всміхаючись. — Не вір мені, це я тебе взяла на спитування. Побудь і ти піддослідною комахою.

27

Мій принагідний читач може помітити, що я й справді поводжуся, як слідчий у детективному романі, адже після кожного подієвого епізоду подаю найдокладніше його тлумачення, намагаючись розплутати цю найбільшу головоломку мого життя, яке бачу в образі надскладного ребусного, за моїм визначенням, хоч таких практично не створюють, кросворда. Так воно, зрештою, і є. Але в детективах здебільшого йдеться про вбивства, і вони назагал є двох ґатунків: в одному вбивця залишається невідомий аж до кінця, а підозра кладеться на непричетних — відвідний маневр; а в другому вбивця визначається відразу, а всі дії детектива спрямовано на те, щоб його викрити, бо він вельми хитро вбивство замасковує. Я пішов цим останнім шляхом і обвинувачую ту жінку в убивстві, але не фізичному (бо жертва — це я і залишаюся й досі, на схилі літ, здоровим і неушкодженим, коли не рахувати типових старечих хвороб, до яких обвинувачена не має жодного стосунку), а духовному, тобто вона вбила в мені можливість виконати біологічне призначення. Відтак убивця не приховується, а я, як детектив, намагаюся лише збагнути її вину, коли вона й справді є, і зрозуміти причини, що до того спонукали. Отже, коли цей скрипт — детективний твір, то інтелектуальний, а не класичного зразка. Чому мені потрібно це