Марія Михайлівна Романівська - Загнуздані хмари

Сміючись, Мак і Галинка побігли під ринву мити ноги. Коли це на вулиці перед будинком щось зашуміло, і блакитний літачок стрілою спустився перед будиночком.

— Добридень! — сказав Горінні, виходячи з «Голуба» разом з Ролінським. Ми таки не витримали і заїхали хоч на хвилинку.

— Ви грали? — запитав професор, оглядаючи веселий гурт. — Я б не від того, щоб з Галинкою потанцювати.

— Охоче, — закричала Галинка. — Тільки поверніть Дженні останню лапу!

Харків, 1935.

За вікном крутила березнева метелиця. Білі сніжинки налітали зграями і розбивалися об скло в химерних візерунках. Зима була ще в повній силі.

І зовсім дивно виглядала на фоні цього засніженого вікна свіжа червона квітка. Вона стояла в склянці на великому письмовому столі. Це була камелія з вогненними пелюстками, що відтіняли оксамит вічнозеленого листя. Але як опинилась ця дитина субтропіків на фоні зимового пейзажу Москви?

— Подивіться, хіба це не втілена поема?

Нарком узяв склянку з квіткою і пересунув її ближче до відвідувача. В раптовій посмішці блиснули білосніжні зуби, і ледь примружені жваві очі зупинилися на обличчі співбесідника.

Це був невисокий білявий чоловік середнього віку, але поруч з великою, широкоплечою постаттю наркома він здавався майже хлопчиком. У його маленькій, добре збудованій постаті було щось хлоп'яче. Білявий чуб вихрився над круглим чолом задерикувато, як у юнака, а в обрисі трохи припухлих вуст було щось наївно-дитяче.

— Це звідти? — запитав він з неприхованим захватом і обережно торкнувся гладенького, мов лакованого, листя.

— Звідти, — підтвердив нарком, — квітку привіз мені один ботанік, що їздив, так би мовити, «консультувати» тамошню рослинність. Всюди там суха пустеля, і раптом — камелія, квітка вологих зон! А коли ви прилетите туди із своїми ВВЕС,[5] там виросте велике заквітчане місто… Скільки ж кіловат енергії, — тільки вже цілком певно, — ви можете дати?

— Як і передбачалося, — жваво відповів маленький чоловік. — Спочатку пустимо в експлуатацію одну ВВЕС на 500 кіловат, потім ще чотири. Отже, матимемо 2500 кіловат. Це надто скромно, правда? Колись такі цифри здаватимуться мізерними, а ми — технічними пігмеями.

— Не треба знижувати своїх досягнень, друже, — сказав нарком. — Кілька тисяч кіловат для електрифікації, нехай тимчасової, нового міста в пустелі… В наші часи, року 1936-го, це не абищо! Ви прихильник енергії вітру — гаразд, використайте штор! Майбутні покоління, звичайно, дбатимуть про інші масштаби… тоді, коли вітер, сонце, вода і атом цілком замінять брудне вугілля, коли вугільний порох можна буде знайти либонь тільки в музеї… А шахтарі «вітряних шахт» безперечно будуть завжди рум'яні, чисті й молоді, як ви, товаришу Катинський.

— О, — засміявся Катинський, — мені вже тридцять сім. Хоч, правду кажучи, я й сам цьому не вірю.

— А мені — п'ятдесят п'ять, і, правду кажучи, я теж не вірю, — сказав нарком, і його темні очі під глетчером сивого волосся спалахнули запалом молодості. — Хіба можна нам старітись, коли кожен день несе стільки нового, стільки цікавого? На північному полюсі крижаний вітер гріє каву; серед піщаних дюн, оббризкані студеною водою, зацвітають троянди і камелії… Хіба постарієш? Знаєте, в чому таємниця довгої молодості? Треба вміти відкликатися на кожну справжню радість. І друге: вміти мужньо й молодо переступати перешкоди…

Нарком замовк і задумано поглянув на літ сніжинок за широчезним вікном. Вони літали вже зовсім сонно, осідаючи на склі.

— Втратиш силу рухатися вперед і загинеш — заснеш, розтанеш, — продовжував він. — Знаєте, мені довелося колись тікати з тюрми. І от треба було перебратися через гірський кряж. Іншого шляху не було — все, інше несло смерть. Нас було двоє — товариш і я… Дорога була важка, і вже на другий день ми почали занепадати духом. Пішов сніг, такий сонний липкий сніг. Мій товариш зупинився, вибившись із сил. Він засинав і, як дитина, просив не будити його, дати спокійно вмерти. Він уже не хотів ані волі, ані чого іншого. То був страшний сон — замерзання. Але я знав: ми ще були потрібні не для свого особистого маленького життя… Боягузи! Як ми сміли зупинитись! — Вставай! — загорлав я товаришеві і, схопивши за плечі, став трусити його щосили, поки переміг цей жахливий сон. Тоді ми знову подерлися по кризі. І за останнім шпилем побачили сонце. Пурга вщухла. І сонце зігрівало нас, напівзамерзлих, ледве живих, але непереможених.

Немов підтверджуючи наркомове оповідання, крізь сніжинки раптом просочився промінь сонця, і вікно засяяло перламутром. Промінь торкнув червону квітку, і вона спалахнула.

— І от тепер… У боротьбі за розквіт пустелі вже пішли машини на неприступні бархани. Переходили льодові шпилі — подолаємо й піщані гори! Адже справа не в естетиці, не в тому, що нам не подобаються піщані дюни і красивіше виглядатимуть поля квітів та рослин. Справа ви знаєте в чому, дорогий товаришу Катинський? У тому, що туркмени мусять забути і утиски суворої природи, і спеку, і піщані бурі, як забувають вони вже наскоки басмачів.

— І ви думаєте, що…