П'єр Сувестр - Порожня труна

— Він дав свою візитку?

— Ні, пане суддя. Каже, ніби ви не знаєте його.

— Він прийшов у якійсь справі?

— Ні, каже, що з особистого питання.

На душі в Себастяна Перрона було так неспокійно, що всі події він пов'язував із власним горем. Отже, його хочуть бачити з особистого питання, — і в голові судді зароїлися найхимерніші думки. «Це, мабуть, Жюв, — міркував Перрон, — або хтось від Амелі…»

— Нехай зайде, — звелів він квапливо.

Служник вийшов, двері розчинились, але за хвилю відчинилися знову, пропустивши чоловіка років сорока, який, — ото дивина! — ввійшов, задкуючи, певно, щось питаючи в служника.

Себастян Перрон підвівся. Він очікував, коли відвідувач повернеться до нього й привітається, машинально відзначивши, що той і справді розмовляв із служником, бо старий відповів:

— Атож, пане, за це не турбуйтесь.

Двері кабінету зачинились, і відвідувач рвучко обернувся. Та коли Себастян Перрон побачив його обличчя, то, глухо зойкнувши й затремтівши всім тілом, викинув руки вперед і, немов боронячись, мимоволі відсахнувся.

Так, було чого вразитись і навіть злякатися. Відвідувач і справді виглядав украй дивно. Він навіював жах, уся його постать лякала й приголомшувала. На незнайомцеві був широкий плащ, у руках — високий капелюх, а на ногах — елегантні черевики.

Проте не взуття і не одяг вразили Себастяна Перрона. Перше, що впало у вічі й сповнило жахом, було те, що чоловік носив маску; чорний каптур закривав йому лоба, ніс і губи, тільки в двох прорізах шаленим вогнем палахкотіли очі, а знизу виступало голене владне підборіддя.

— Добродію, — почав було Себастян Перрон. І затнувся. Його враз пойняло невимовним жахом. Що ж воно буде?

Чоловік підступив на два кроки і раптом розгорнув широкого плаща, власне, підшиту хутром мантію, постаючи в чорному суцільному трико, що вкривало його від підборіддя до черевиків. Шовкове лискуче трико тісно облягало тіло, окреслюючи фантастичну, примарну, моторошну легендарну постать.

Суддя сполотнів як мрець, белькочучи жахливе, криваве ім'я, що зринуло в голові:

— Фантомас!

Страшні звуки виповнили щільно зачинений кабінет, відбивалися від стін, лиховісно відлунюючи, потверджуючись й посилюючись:

— Фантомас!

Вимовляючи ім'я Володаря жаху, Генія злочину, Господаря зарізяк, Себастян Перрон немов почув ціле ревище зойків, стогонів, розпачливих криків і волань умирущих:

— Фантомас!

Невже й справді Себастян Перрон стояв віч-на-віч зі страшним злочинцем? Невже й справді до нього прийшов Фантомас, — чого йому від Перрона треба?

Той, проте, підступив іще ближче. Дивна річ, злочинець, дарма що його життя залежало від першого зойку судді, від його крику про поміч, нітрохи не квапився й не виказував занепокоєння. Фантомас, якщо це справді був він, ніби зайвий раз пересвідчувався в своїй безкарності. Здавалося, він і розраховує на жах, який викликає сама його поява, щоб ті, хто бачив його, цілковито втрачали самовладання; у них не тільки не було можливості, навіть не виникало бажання опиратись.

Усе ж ця дивна німа сцена тривала зовсім недовго. Таємничий відвідувач ніби й не квапився, а насправді діяв досить швидко. Він скидався на автомат, його рухи були точні й впевнені, немов у актора, що всоте грає завчену роль.

— Жодного слова, пане суддя, — зненацька озвався злочинець, — і ніяких рухів. Не пробуйте дзвонити; я, звичайно, обачливо перерізав електричні дроти. І не сподівайтеся, що вам допоможе ваш служник: заходячи, я дав йому добрячого хабара, сказавши, щоб нас ні в якому разі не турбували. Тому й заходив задки; крім того, зізнаюсь, мусив натягнути каптур, аби розмовляти з вами, не боячись ніякої небезпеки.

Чоловік посміхнувсь і, невимушено поклавши капелюха на камін, дістав із кишені невелику блискучу річ, — переляканий суддя за хвилю збагнув, що то револьвер великого калібру.

— Якщо вам забракне глузду, — додав незвичайний відвідувач, — то я муситиму вдатися до засобів, які, запевняю, мені огидні… Заспокойтеся, я не заподію вам лиха. Я прийшов лише поговорити. То будете мене слухати?

Суддя так зблід, знесилів і розгубився, що йому відібрало мову. Відвідувач це помітив.

— Пане Перрон, — почав він знову, — мовчання — це згода. Його я так і розцінюю. Я прийшов поговорити… Що ж, говорімо.

Відвідувач умостився у фотелі й змахнув рукою, мовби щось пригадавши.

— Ох, перепрошую! — сказав він. — Я й забув, що треба пильнуватися.

Нітрохи не збентежившись, незнайомець підійшов до дверей і взяв їх на засув. Потім знову вмостився навпроти Себастяна Перрона, і той, сполотнілий, як мара, мало не зомлів.

— Говорімо ж, — повторив прибулець. — І, як кажуть, не багато, але добре…

Після такого дивного вступу чоловік у каптурі прокашлявся, мов промовець, що хоче звірити делікатну таємницю.

— Пане суддя, — повів він далі, — оскільки ви вчинили мудро й слухаєте мене, то перейду прямо до діла, не гаючи часу, який ви повинні присвячувати суддівському фаху. Та й повідаю я вам украй просте. Я не сумніваюсь, що, коли людина тямуща, ми швидко дійдемо обопільної згоди.

Себастян Перрон уже трохи отямився. Доти приголомшений цією фантастичною заявою, він раптом розлютився, усвідомивши, що став жертвою зухвалого замаху.

— Добродію, — заговорив Перрон, намагаючись вимовляти слова якомога твердіше, — не знаю, про яку згоду ви кажете, але я не стерплю…

Відвідувач урвав його.

— Замовкніть, — кинув він грубо, проте відразу полагіднішав: — Пане Себастян Перрон, ваші слова нерозважливі. Отже, ви не потерпите? І що це означає? Коли коряться, про терпець забувають. А ви мені коритесь… Затямте, на моєму боці сила, ви в моїй цілковитій владі, тож не здумайте опиратись. Це зашкодить і вам, і вашому синові.

Себастян Перрон аж скинувся.

— Моєму синові! — хрипко згукнув він. — Ви щось про нього знаєте?

І бідолаха, вражений у самісіньке серце, затремтівши чи то від страху, чи то від надії, благально склав руки, не розуміючи, звідки цей чоловік — Фантомас чи начебто Фантомас