Михайло Петрович Старицький - Червоний диявол

секретар Захарія Я(Є)ловицький, який, користуючись безладом у королівській канцелярії, зумів виправити собі потрібні папери. Однак Ходика і Аксак, які тоді діяли спільно, зуміли позбутися Яловицького і добитися ануляції його надання

Але це все було тільки увертюрою і вступом до власне справи, яка розпочалася або останніми роками 16-го століття, або найпершими — 17-го із зустрічі Яна Аксака та певного шляхтича на ім’я — а як, власне, його звали по-справжньому? Начебто Юрієм Семеновичем Рожновським, хоча, може, Юрієм Семеновичем Половцем-Рожиновским. Нібито невелика різниця, а все ж!

Його життя вже й до зустрічі з Аксаком могло бути сюжетом авантюрного роману. Ми ще пам’ятаємо, з якої події в нашій історії почався період козацьких повстань? З повстання Криштофа Косинського. Козацьке-то козацьке, однак і сам Косинський був шляхетського походження, і серед його сторонників було чимало людей такого ж стану. Вплутався в повстання і остерський боярин Юрій Рожновський.

Повстання, як знаємо, було розгромлене, хто з повстанців не загинув, ті або втекли, або повернулися додому. Але Юрію Рожновському повертатися було нікуди: його родову маєтність Рожни на Остерщині конфіскували за участь у ребелії. Пішов безземельний боярин на службу до остерського старости, там мав доступ до канцелярії і от якось втрапили йому до рук папери вигаслого вже більш ніж півстоліття тому князівського роду Половців-Рожиновських. Самі ці князі начебто були потомками половецького хана Тугорхана, перейшли на службу до Володимира Мономаха і дістали від нього величезні володіння. Потім ці земельні права були підтверджені також київськими князями Олельковичами. Резиденцією Половців був тодішній Сквир (теперішня Сквира), але, оскільки їх маєтки розміщувалися на обидвох берегах Дніпра, центром задніпровських володінь став замок Рожинів у Остерському повіті, від назви Рожинова і походить друга частина прізвища Половців — Рожиновські. Територіально до складу цих маєтностей входив і Басанський ключ, який Василь Ходика виманив у Кошколдовичів.

Але в часи Ходики про Рожиновичів давно вже ніхто не чув: бурхливі історичні події змели цей рід. Кінець існування Половців був невеселим: спершу їх володіння збезлюділи після нашестя Менглі-Герея 1482 р., потім всі зусилля наступних власників якось загосподарювати землю зійшли нанівець, син останнього власника Половщизни потрапив у татарський ясир, де і слід його загинув, а ще один син, малолітній Семен, востаннє згадувався у документах за 1536 рік. Тридцять років потому рід остаточно був визнаний вигаслим, земля — виморочним спадком, що підлягав переходу в королівську скарбницю і розподілу між новими пожалуваними.

Погортав Юрій Семенович Рожновський всі ці документи, звернув увагу на співзвучність власного наймення та імені останнього з Половців — Семена Рожиновського, і, прихопивши вкрадені папери, пішов із ними до геніального юриста Яна Аксака.

В. Антонович, який у щасливі випадки і чудесні осяяння не вірив, вважав, що всю цю історію з самого початку спланував і облаштував сам Аксак. Джерелом натхнення міг стати його власний досвід, коли з небуття з’явився цілком законний претендент на його власну Мотовилівку — Михайло Радзимінський.

Хай там як, обидва спільники — Ян Аксак і новоявлений князь Половець-Рожиновський уклали офіційну угоду. Внеском Аксака у спільну справу був його юридичний талант і оборотні засоби, Рож(и)новський прислужився своїм іменем і документами князів-Половців, а гонораром Аксака мала стати половина половецького спадку. Заодно з перспективою величезної матеріальної вигоди від цієї авантюри, Аксак здобув ще й можливість притиснути хвіст Василю Ходиці. Вони, правда, колись були спільниками, але давно вже встигли всерйоз розсваритися. Як це сталося, невідомо. Можливо, Аксак справді позаздрив маєткам звичайного начебто київського міщанина. А, можливо, Василь Ходика, як це трапляється скоробагатькам, був у приватному спілкуванні далеко не найприємнішим чоловіком.

І справді, попри всі старання, Ходика не зумів побити козирі супротивників. Як писав Антонович у згаданій вже статті: «... Аксак одночасно вів позов і проти остерського старости Ратомського, і проти Василя Ходики, вимагаючи повернення своєму клієнтову спадку князів Половців-Рожиновських; для підтримки позову він пред’являв грамоти князів Володимира Ольгердовича, Олелька Володимировича, заповіт князя Яцька Михайловича Половця і документи, які свідчили, що його клієнт справді є Юрієм Семеновичем Рожиновським», себто сином останнього з Половців, Семена. Воістину, ідея самозванства витала в повітрі! Нагадаємо при тому, що й найголовніший самозванець початку 17-го віку, царевич Дмитрій чи лже-Дмитрій, відвідав Київ і був тут тепло прийнятий. Він навіть встиг виписати привілеї київським купцям на безперешкодну торгівлю в його царстві.

Але дуету Аксак-Рожиновський пощастило більше, ніж московському претенденту. Користуючись тим, що адміністрація, в тому числі й остерський староста, були по вуха зайняті авантюрою з царевичем, Аксак виграв справу у всіх судових інстанціях. У Ходики були зв’язані руки: тільки-но він починав піддавати сумніву законність паперів Рожиновського, як супротивники негайно вимагали ревізії його власних документів і шляхетських прав. А, оскільки тут і справді справа була дуже нечистою, довелося Ходиці влаштувати пожежу, під час якої, начебто, згоріли його шляхетські папери, і надалі показувати копії. А ще довелося йти на поклін до князя Костянтина Острозького — з якихось власних міркувань той підтримав Ходику проти Аксака.

Вступати в сварку з могутнім княжим родом Аксаку не хотілося, тому хитрий сутяга придумав ще один геніальний юридичний хід. 1604 року він, як пише Н.Яковенко («Аксаки, прануки Тамерлана»): «не чекаючи фіналу справи, добився листа від короля, за яким придеснянські маєтки до остаточного вирішення справи умовно передавалися Юрію (Рожиновському), а той, у свою чергу, на другий же день «продав» їх Аксакові». З рештою маєтності Аксак порадив Рожиновському вчинити так: краще синиця в жмені, ніж журавель у небі, слід би продати права на ці землі якійсь впливовій особі, що не боялась би Ходики. Кому ж краще, як не сину князя Костянтина, Янушу Острозькому! Таким чином, одним махом вбивалися два зайці: Рожновський діставав грошову винагороду, що влаштовувала його далеко більше, ніж землі, в які ще треба би вкладати власні кошти, а заодно нейтралізувався найпотужніший покровитель Ходики, князь Острозький. Не буде ж він судитися з власним сином заради якогось татарського приходня!

Ех, якби то були кращі роки Костянтина Костянтиновича! Тікав би Ходика з Басані і не знати, чи втримався б у Києві. Але князь вже був у літах похилих, переймався більше релігійними суперечками, отож князь Януш лише зайняв Басань, а на скаргу Ходики відповів зустрічним позовом. Хоча Аксак вже не мав власного інтересу в справі, але охоче допомагав князю Янушу юридичними консультаціями. За порадою Аксака, противники Ходики вдарили по його найслабшому місцю: сумнівному шляхетству (підробка шляхетських документів каралася конфіскацією всього майна). Як пише Н.Білоус