Вадим Миколайович Собко - Справа прокурора Малахова

Малахов, а тоді, вже зовсім іншим тоном, звернувся до Люби. — А ти краще не говорила б дурниць. Ніяких суперечок немає і бути не може.

Господар підвівся з-за столу, зробив кілька кроків по кімнаті. Згадка про несподівану зустріч біля виходу з обкому все-таки чомусь тривожила. Чого він хвилюється? Навіть найменших підстав для тривоги немає. Чому ж йому так хотілося зараз бути там, де стоїть, поблискуючи чорним лаком, велика машина секретаря обкому. Невже вона біля головної контори хімічного заводу? Може, подзвонити туди, перевірити. Це ж так просто, набрати комутатор попросити прохідну і запитати вахтера.

Прокурор навіть зробив крок до телефону, але зразу ж спинив себе. Тільки цього ще бракувало! Нікуди він не дзвонитиме і нічого дізнаватись не буде.

— Ну, які в кого плани? — запитав Малахов, поглядаючи на двері спальні і вже передчуваючи солодку мить, коли можна буде лягти і задрімати.

— Мені до Марини у лікарню треба піти, вона скоро випишеться, а я жодного разу там не була, просто свинство з мого боку, — швидко, немов виправдуючись, сказав Ганна. — Я вже Широкову кілька разів обіцяла, та все ніяк не зберуся.

Взагалі кажучи, до Марини можна було вирватися і вдень, поїхати просто з редакції, але Ганна навмисне відклала ці відвідини на вечір. Несила їй зараз було лишатися дома поряд Володимира Малахова. Чому так трапилось і звідки з’явилось таке почуття, Ганна зрозуміти не могла, а силувати себе не хотіла.

— Це правильно, — трохи сонним голосом відповів прокурор. — Там, мабуть, нудота, в тій родилці, не приведи господи. Марина буде дуже і дуже задоволена. Передай, будь ласка, і від мене привітання. А я спочину трохи і знов на роботу.

— Обов’язково передам, — Ганна полегшено зітхнула.

— А мені з тобою не можна? — несміливо, вже передчуваючи відмову, запитала Любочка.

— А уроки хто за тебе зробить? — запитав Малахов.

Дівчина вередливо закопилила губку.

— Уроки! Ах, так, уроки… І коли вже вони скінчаться всі ці уроки, уроки, уроки…

— Не поспішай, вже скоро скінчаться, менше року залишилося, згадуватимеш ти цей час ще не раз у житті, і здаватиметься він тобі чудесним.

— Ну, домашні завдання ніколи мені чудесними не здаватимуться, — твердо заявила Люба. Вона вчилася непогано, але не так легко, як дуже обдаровані діти. Самолюбива й гордовита до краю, вона вважала ганьбою для себе одержати трійки і тому примушувала себе працювати.

— Ще не раз згадаєш ті дні, коли до школи бігала, та вже минеться, — лірично промовила Варвара Павлівна. Такого голосу Люба не могла терпіти.

— Ой, верніться, літа мої, до мене хоч в гості, — навмисне фальшивлячи, заспівала вона.

Малахов усміхнувся.

— Ну, гаразд, з вашого дозволу я з півгодинки відпочину, а потім знову піду. Якісь божевільні дні в мене. Люди спочивають після шостої, а ти сиди і працюй. І ніякої охорони праці для прокурорів не існує…

Малахов вже стояв на порозі спальні, коли Ганна запитала:

— А як справа з Басовою?

— З Басовою? — Малахов спинився і незадоволено поморщився. Не хотілося йому тепер говорити про всі ці неприємності. — З Басовою все правильно. Мушу тобі сказати, я не припускав навіть, що вона може так легковажно ставитись до своїх обов’язків…

Він говорив, а сам чомусь весь час невідступно думав про чорну машину секретаря обкому. Стоїть вона біля головної контори хімзаводу чи спинилась десь в іншому місці? Зараз чомусь здавалося, що вона мусить бути саме там, і це тривожило. Що може робити секретар обкому на заводі? Що він може зрозуміти в складних процесах, відомих тільки хімікам? Правда, він сам інженер, але машинобудівник, а не хімік. Може, йому самому, прокуророві Малахову, зараз слід було б бути на заводі? Відповісти собі на ці питання він не встиг.

— І її можуть покарати?

«Про кого вона запитує? Ах, про Басову? Тут справа вже вирішена і зробленого не повернеш…»

— Бачиш, Ганно, — терпляче пояснив Малахов, — покарають її чи не покарають, я не знаю. Це не моє діло. Я мушу тільки цілком точно і об’єктивно встановити істину, в усьому розібратися, визначити — це було от так-то і так-то, збитки такі-то, відповідати мусить той-то. Це моя прокурорська робота, а робити висновки, визначати кару чи нагороду, це вже справа суду…

— І що ж? Ти скажеш, що в усьому винна Марія Іванівна Басова? — продзвенів напружений голос Любочки.

— Дивний тон, Любочко, — терпляче відповів Малахов. — Ти вже доросла і мусиш розуміти… Не я і не ти, а суд, на підставі непорушних законів, визначає долю людей… Ти там недовго в лікарні затримаєшся?

— Ні, я повернуся швидко.

— От і добре. Я теж постараюся не засидітись на роботі. Потім увечері, перед сном, може, трохи погуляємо. Я подзвоню тобі, коли виходитиму. Давно вже ми не гуляли.

І вийшов до спальні цілком певний своєї правоти. Двері за ним зачинились обережно, але міцно.

— Що ти Марині понесеш? — провівши Володимира Івановича поглядом, запитала Ганну Варвара Павлівна.