Валерій Павлович Лапікура - Непосидючі покійнички

В його кабінеті сидів охайненький старший лейтенант з емблемами юстиції на армійських погонах і в петлицях. Полковник, що характерно, нас не представив і одразу «навантажив»:

— У наших колег з прокуратури округу виникли певні проблеми. Просять нашої консультації. Це по тій, старій справі з прапорщиком, якого спустили в унітаз. Я особливо не розбирався, але Генерал в курсі і дав добро. Поїдете з товаришем старшим лейтенантом, там на п’ять хвилин всього клопоту, я думаю. Виконуйте!

Наказ є наказ. Я сказав: єсть! А потім глянув на старлея. Він подякував Полкану і рушив до дверей. Я поплентався за ним.

Замість сподіваного «газика» внизу на нас чекала чорна «Волга» з прапорщиком за кермом. Старлей мовчки вказав мені на задні двері, а сам сів поряд з водієм. Отак, не спілкуючись, ми за кілька хвилин доїхали до вулиці, котру я добре знав. Багато разів проходив повз цей будинок із завжди опущеними шторами і не раз розмірковував, що ж тут за установа. Оскільки вивіски не було, то я про дещо здогадувався. Нарешті у мене буде можливість перевірити свої давні підозри.

«Волга» заїхала у двір, ми вийшли… Старший лейтенант ввічливо пропустив мене вперед і показав рукою на потрібні двері. За ними у затишному фойє з-за столу чергового підвівся майор. Хоча, за логікою, досить було б і прапорщика.

— До Миколи Орестовича, — пояснив мій супроводжуючий, і майор кивнув на знак згоди.

Отут моя міліцейська логіка забуксувала: як я досі знав, у військовій прокуратурі, як і в будь-якій військовій частині, старших командирів на ім’я та по батькові не називають. Це прийнято в Конторі. Але чекісти армійську форму не натягають. Вони як правило ходять у цивільному або у своїй власній, з синіми кантами та петлицями.

Ще більше здивував мене сам Микола Орестович, бо він був зодягнений в мундир полковника-артилериста. Перша фраза теж додала мені відповідного настрою:

— Сідайте, Олексію Михайловичу. Почувати себе як вдома не пропоную. Не та ситуація і не та організація.

Я дійшов висновку, що краще поки що пограти в мовчанку. Кивнув і сів. Микола Орестович теж вмостився у своєму кріслі і з дружньою посмішкою розглядав мене кільканадцять секунд. Досі я здибав лише двох людей, котрі посміхалися так, що їхні очі при цьому залишалися холодними. Нічого доброго ці обидва мені не зробили. Швидше навпаки…

— Кави, чаю чи одразу до справи, а вже потім — як складеться?

— Сказав би: одразу до справи, Миколо Оpecтовичу, але раптом «потім» якраз і не складеться? Тому — кави, прошу.

— То залежить, — відгукнувся Микола Орестович, але не став уточнювати, а віддав коротке розпорядження по внутрішньому телефону. Каву приніс той самий старший лейтенант, тільки цього разу він уже зняв кітель і на погонах на сорочці, я побачив емблему залізничних військ. М-да, люблять тут бал-маскарад влаштовувати.

— А скажіть-но мені, Олексію Михайловичу, у який момент ви зрозуміли, що у вбивстві закоханих ініціатива належала не конструктору, а його колежанці?

Я подумав: в який спосіб у цій організації вибивають щиросердне визнання? Напевне ж, і тут є якісь свої професійні секрети. Тому вирішив не викручуватися:

— Коли? Між походом на тричі орденоносний імені класика марксизму завод і вашим запрошенням. Конкретно — протягом останніх двох тижнів. Бо спочатку і справді грішив на мужика.

— Дозвольте поцікавитися, чому?

— А він, Миколо Орестовичу, являє собою дуже характерний тип класичного російського інтелігента: не лається, не посміхається, до чортиків не напивається, секретарок не лапає, а потім бере — майструє бомбу і кидає її в царя.

— Вичерпна характеристика, спасибі. А що ж примусило вас змінити думку?

— Спочатку логіка, а потім результати оперативного зовнішнього спостереження Кажучи простіше — подивився, як вона машину свого коханця водить. Професійно! Вона техніку кожною жилочкою відчуває. У таких, як вона, пічка в чоловіковому «Москвичі» ніколи не закоротить.

— А коханець? Він же теж конструктор, в техніці тямить, хоча й інтелігент.

— Він з тих конструкторів, який на папері геніальний пристрій намалює, а вдома електричний вимикач відремонтувати сусіда просить. Ну, курси водіїв він, звичайно, не вчора закінчив, бо йому машину як премію давно обіцяли. Але досвіду водіння у нього немає. Він припускається всіх основних помилок новачка за кермом. От якби все було навпаки, якби «Москвич» належав його покійній дружині, а він би в основному їздив за пасажира, тоді справді — міг би. І вибуховий пристрій в бензобак встромити, і подбати, аби він спрацював. Але є ще одне «але». Дбати про те, аби підривачі спрацьовували, — то не його спеціалізація, а її.

— А я вважав, Олексію Михайловичу, що часи Шерлока Холмса давно минулися, і розкриття злочину є заняттям колективним. А у вас суцільна дедукція, як у дев’ятнадцятому сторіччі.

— Ну чому ж дедукція? Є один коронний доказ, але про нього, з вашого дозволу, дещо згодом.

— Нечемно з вашого боку, товаришу капітан, змушувати старших за званням страждати від цікавості. Але кажуть — ви з усіма такий, навіть з генералами.

— Правду кажуть, товаришу полковник.

— Що ж, тоді у мене буде, ЩО вам показати.

Микола Орестович відчинив сейф і акуратно вийняв целофановий кульок. До рук мені не дав, підніс на рівень очей. У кульку лежала маленька — менше сірникової — напіврозплавлена коробочка. Крізь обгорілий пластик вгадувались якісь мініатюрні радіодеталі.

— Оце і є те, що зробило «На добраніч, діти»? Щось таке я собі і уявляв.