Володимир Олександрович Яворівський - Найдовша ніч Президента. Лягти!!! Суд іде…

Цієї ночі Яна не змогла змусити себе заснути бодай на кілька хвилин у тісній смердючій, пропахлій потом, сечею і цигарковим димом багатьох поколінь в’язнів, камері. Не змогла, хоч за два тижні ув’язнення привчила себе бодай трішечки, на півсвідомості, на півмозку визволятися з осоружної реальності, що обступала не лише її розум та серце, а й тіло. Ніколи не думала, що сон може замінити свободу, думала навпаки – сон вбиває свободу. Сон розуму породжує привиди.

Не згадаю, хто це сказав. Здається несамовитий Гойя, але я перефразувала: сон розуму породжує президентські укази. Горщикові хтось доніс, хоч прізвища його я не називала. Впав в істерику. Під час візиту до Польщі прилюдно плакався Квасницькому, що я заважаю йому керувати країною і зумисне гальмую реформи та вступ України до Євросоюзу.

Я намагалася пояснити йому при зустрічі, що моя фраза – це лише безадресне узагальнення. Я мала на увазі Лукашенка чи Путіна, Кравчука чи Шеварднадзе… Ні, він чомусь був упевнений, що це саме про нього. Після тривалої і беззмістовної сварки, яку треба було завершувати, бо вона не мала перспективи примирення, я згарячу випалила: «Тобі видніше, про кого». І він став ініціювати відставку мого уряду, хоч уряд був напівмій, половина міністрів становила його квоту. Але Павло ґотовий був пожертвувати навіть своїми ставлениками, тільки б насолити мені.

Цієї ночі навіть на мить не вийшла з реальності, цілковито залишаючись у ній, ніби була вмурована. Сьогодні на суді свідчитиме екс-президент Павло. Це його останній моральний рубікон. Далі – мертвячина, вічний сон совісті. Духовний суїцид.

Він уже пішов у наймити до Хазара. Репресивна косарка Хама старанно обминає не лише Горщика (ще недавно – найзапеклішого свого ворога), а і його середовище до третього ряду. Бачачи, що орда чинить з Україною, перелицьовуючи на свій (якби ж хоч на свій примітивний, а то на чуженецький, ворожий!) копил нашу історію, яку за два десятиліття відносної свободи і демократії ледве вдалося просто легалізувати, витягнути з небуття.

Хіба ж він осліп, що не помічає: весь Помаранчевий здвиг, ім’я Глущенка псевдоміністр освіти просто викинув зі шкільних підручників. А він мовчки сидить на своєму фільварку, грає в преферанс, рибалить, доглядає цесарок, котиків і бджіл, скуповує старожитності, а у вільні від цих занять години – палко любить Україну.

Він фактично підтримує загребущу імпровізацію ординців Хазара. І в злодійській моделі економіки, і в тупій герметичності зовнішньої політики, і в сталінському відношенні до українського селянина. А ще – наруга над українською мовою, хоч вони не знають жодної людської – лише опановане в дитинстві на вулиці хуліганське наріччя.

Її однокамерниця, секретар сільської ради з Обухівського району, котру тримають отут майже рік, бо чоловік не може напозичати в селі загадану прокурором суму, таки адаптувалася до цих тваринних умов, спить по ночах, смачно підхропуючи і розмовляючи уві сні зі своїми дітьми: наказує, у що одягнутися до школи, що попоїсти, наказує збирати колорадських жуків на картоплі… А вчора одмахувалася від чоловіка: «Одчепися, бугаю ненаситний, я стомилася, дай поспати!» Щаслива.

А тут очей стулити несила, нерви аж поверх тіла, такі оголені від перенапруги. Знала, добре знала, що будуть жорстоко мстити. За помаранчеве повстання, за те, що підсадила Павла на трон, за те, що фактично виграла в Хама президентські вибори, які вони вкотре масштабно сфальшували у своїй східній, застрашеній ними вотчині, лише цього разу тихше, без бійок і перестрілок. І якби тоді ще діючий президент виконав свій конституційний обов’язок – Україна була б сьогодні іншою. Принаймні не такою опущеною, як вродлива покритка, не такою байдужою до себе і зневіреною, а таки б пробудилася до активного самозбереження і самозахисту.

Я знала, що відкриють браконьєрське полювання на мене і на найяскравіших із моєї команди. Знала, що полювання буде не лише браконьєрським, а гицельським, однак не думала, що мільйони українців, котрі проголосували за мене і мою позицію, мою команду, мою програму, будуть лише байдуже спостерігати за окупаційними хапунами і карателями, що прийшли в Україну зовсім з іншої цивілізації.

Не думала. Особливо після всенародного Помаранчевого здвигу. І повстання було саме проти них, проти їхнього шарлатанського нахабства, інтелектуальної тупості, бандитської корпоративності. Ми робили Павла символом боротьби з цим кримінальним, замкнутим у кількох люмпенізованих областях, кланом, котрий замахнувся на окупацію всієї України, змінивши «калаша»[82] на дорогі костюми, строкаті краватки та кейси з кривавими грішми.

– Петро Юрійович! Хватить! Кончайте! Відпускайте. Мені додому пора. Дітям і чоловікові вечерю строїти! – проказала однокамерниця Настя, закотивши нижню сорочку аж до шиї. Яна заздрісно подивилася на неї і тільки синювато-біле тіло, що давно не бачило сонця, зупинило її усмішку… Волога задуха камери навалювалася на неї, але на сон не хилила.

Маленький павучок з-під стелі повільно і боязко спускався по щойно твореній ним павутинці. Опустився на брудну опалювальну батарею і зник за нею. А тебе хто тут ув’язнив? Головний павук? Давай завтра я візьму тебе у сумочку й випущу непомітно. Хочеш?

Ми ліпили з Павла нового лідера нації, а він виявився спершу конформістом, а тоді – просто порожнім мальованим горщиком.

Що він засвідчить завтра для покидька Лаврентьєва? Чи спроможеться на правду?

І її з’єретована свідомість знову обмацувала ті події.

…Я зателефонувала йому (він ще брав прем’єрську слухавку), і сказала, що горджуся ним за те, що сміливо став на бік Грузії в перший день російсько-грузинської війни… і що, якби запропонував, я б полетіла також… Відповів, що це був президентський рівень… Правда, до Тбілісі прилетіли і кілька