Збігнєв Доміно - Сибіріада польська

вам не допомагав? А той Лютковський, а та Біалер? Пане Корчинський, не робіть з мене дурня. Або говоріть правду, або інакше з вами порозмовляємо.

Барабанов зірвався з крісла, настовбурчився, як півень.

— Кажу правду. Сам вчив. Ті молоді? Які там із них вчителі?

— Але співу ви казали їм вчити?

— Нічого нікому не казав. Сам вчив дітей.

— То значить, що слова тієї пісеньки ви також самі дітям продиктували?

Барабанов підсунув Корчинському перед очі зошит з пісенькою «Десяте лютого», записану старанним дитячим почерком.

— Не диктував. Діти всяке собі записують.

— А, може, ви мені ще скажете, що не знаєте цього змісту?

— Щось чув, люди в бараках це співають.

— Тільки за цю антирадянську пісеньку маєте десять років з голови! Боюсь, пане Корчинський, що ви мене зовсім не зрозуміли. Або вдаєте і не хочете розуміти. Отже, зіграємо з відкритими картами: або признаєтесь, пане Корчинський, про всі свої антирадянські злочини і тоді заслужите собі на більш лагідне ставлення, або... Ну вибирайте. Чекаю.

— Не маю про що признаватися, крім того, що вчив тих бідних дітей.

— А про те, що ви організували в Калючому контрреволюційну польську організацію, що займалися антирадянською пропагандою? Що, про це ви забули? Ми все знаємо, пане Корчинський, все!

— Не можу признатися про те, чого не робив. Дітей вчив, звичайно. Але якась організація, контрреволюція?

— Досить цього, пане Корчинський. Бачу, що вам потрібно ще трохи часу на розмірковування. Відведіть арештованого...

Лише на третю добу, на сірому світанку конвой з арештованими вирушив з Калючого до слідчої в’язниці НКВС у Канську. До того часу кожної ночі Барабанов мучив їх допитами.

Держалися свого, не признавалися ні про що. Лише Корчинський не заперечував, що вчив польських дітей.

Розлючений Барабанов держав їх в голоді та холоді. Лише втручання більш врівноваженого Савіна спричинилося, що на другий день нагодували арештованих мискою гарячого супу. Не дозволили сім’ям бачитися. Перевозили їх до Канська лише в тім, що мали на собі під час арешту на вирубці.

Командиром конвою був професійний, старший за віком унтер-офіцер, який особисто пильнував запломбований мішок з поштою і актами, зібраними Барановим. Конвойні були зі своїм шефом у досить фамільярних стосунках, зверталися до нього Кузьмич. Приїхали спеціально за арештованими, не входили до гарнізону в Калючому. Арештованих розмістили на перших санях. Не сковали їх, не забороняли розмовляти. Перед вирушенням у дорогу Кузьмич вправно виголосив застереження, яке добре пам’ятали ще з подорожі залізницею.

— Арештовані, попереджаю: в разі спроби втечі конвой стріляє без додаткового попередження! Ясно?

Добре утримані коні зірвалися до бігу. Кузьмич стрибнув на задні сани. Барабанова при від’їзді не було, зробив своє і, мабуть, приймав тепер заслужений, передранковий сон. Калюче кожної хвилини може пробудиться, і люди почнуть виходити до роботи. Їдальня вже диміла, варили суп на сніданок. Дивилися в бік першого барака, де залишили своїх близьких. О дволичність долі! Як дуже прагнули бути там, у тому забитому смердючому бараку, який здавався їм у цю хвилину майже сімейним домом.

Втомлені слідством, невиспані, голодні і промерзлі, почувалися зле. Корчинського болісно мучив ревматизм. Владек глухо покашлював. Найгірше почувала себе Целіна, явно атакована якоюсь хворобою. Не могла видобути голосу з розболілого горла, голова лопала від болю, гарячкувала. Одягнена скупо у пептоновий плащ, тряслася від холоду. Корчинський з Владеком узяли її між себе, щоб хоч трішки могла зігрітися. Владек боявся, щоб не замерзла уві сні, і ані на хвилину не спускав з неї очей. Чим міг, окутував, заслоняв від вітру, масирував холодні, мов лід, руки. Серце лопало йому від ніжної любові, від безпомічної люті, що нічого більше не може для неї зробити. Щохвилини запитував:

— Добре? Краще?

Не могла говорити. Але за кожним разом підіймала важкі повіки і пробувала йому відповісти заспокійливим усміхом.

На нічліг затрималися в Покровці, у тому самому селі, де місяць тому люди з Червоного Яру в дорозі до Калючого похоронили малого Адася Дереня. Уже в темряві конвой в’їхав на подвір’я і затримався перед ґанком солідного, раніше напевно багатого дому. Кузьмич вбіг усередину, конвойні наказали арештованим злазити з саней.

— Вистачить на сьогодні!

Увійшли до обширної кімнати, з великою побіленою російською грубкою. Було тепло, пахло капусняком. Можна було здогадатися, що це постійне місце, де затримувалися на стоянку енкаведистські конвої. У домі хазяйнували старі люди. Дідусь з довгою сивою бородою накинув кожуха і вийшов на подвір’я ввести коней до стайні. Бабуся, маленька й мила на вигляд жінка, відчинили двері до другої, меншої кімнати. Кузьмич скерував туди арештантів.

— Тут будете ночувати. Двері мають бути весь час відкриті.

Кімната була порожня, тільки на середині стояв стіл, а біля нього довга лава. Розглядалися, де умістити хвору Целіну. Корчинський скинув з себе плащ, Владек ватну куртку. Дівчина була напівпритомна: гарячка під вечір явно посилилася. Кузьмич нахилився над хворою.

— Жар! — констатував. — Нічего, відпочине протягом