Олександра Бракен - Темні уми

class="book">«Гаразд, старенька річко, — Лаям нетерпляче помахав машині. — Проїжджай і повертай до наступного сторіччя. Ні, краще не поспішай, поголися, помилуйся світом…»

Крізь відчинені віконця пікапа, що з характерним для всіх старих драндулетів скрипом і стогоном саме проминав нас, гриміла музика «Лінерд Скінерд» — «Вільний птах». Ще би її не знати! Це була татова улюблена. Дві хвилини чортової пісні — і я наче знову катаюся по місту на передньому сидінні батькової патрульної машини. То був чи не єдиний раз, коли я слухала добру музику — тоді, коли ми катались удвох. Мама терпіти її не могла.

У мені заклекотів сміх, коли я побачила, як водій у такт музиці махає головою. Він на всю потугу своїх легень викрикував слова пісні, видихаючи з кожним словом ще й хмарку сигаретного диму.

А потім пісня змінилась іншим звуком — чимось на подобу пронизливого вереску. Я підвела очі саме вчасно, щоби побачити, як «фольксваґен» просто перед нами вдарив по гальмах, рвучко зупинившись і знову осліпивши нас сонячними відблисками.

— Цього не може бути! — Лаям уже зібрався було посигналити, але не встиг, бо саме в цю мить водій «фольксваґена» опустив віконечко і націлив на нас щось чорне та блискуче.

Ні. Світ набув вкрай чітких обрисів. Навколо мене звук зник. НІ.

Я схопилася і водномить увімкнула радіо в Чорній Бетті, ввімкнула на повну потужність. Лаям і Чабс зарепетували, але я відвела руку Лаяма раніше, ніж він встиг вимкнути радіо.

Білий шум увірвався просто крізь музику з динаміків, ледь не розриваючи нам барабанні перетинки. Не настільки потужно чи гучно, як я звикла, і навіть близько не настільки погано, як це було останнього разу, і все ж таки болюче. Мій трюк з радіо не заглушив його, принаймні не цілковито.

Усі інші попадали навколо мене, корчачись від першого пронизливого вереску.

Лаям упав грудьми на кермо, затуливши вуха долонями. Чабс бився головою об вікно біля пасажирського сидіння, так немов намагався вибити цей шум зі своєї голови. Я відчула, що Чорна Бетті почала котитись уперед, але, сіпнувшись, зупинилась, коли Лаям натомість педалі газу натиснув на гальма.

За моєю спиною розчинилися двері, і пара рук вхопила Чабса за поперек, намагаючись витягнути його з-під ременя безпеки. Я змусила себе підвестися і, різко змахнувши рукою, пройшлася нігтями по щоці чужинця. Цього вистачило, аби водій, той самий, котрий дві секунди тому похитував головою під музику «Вільного птаха», злякався і відпустив Чабса. Чабс так і залишився наполовину сидіти в машині, а наполовину звисати із сидіння.

Водій вантажівки спотикнувся, а відтак упав біля своєї машини, його слова потонули в громовому шумі, що лунав над трьома автівками. Лише тоді я помітила бейдж, що висів у нього на шиї на сріблястій шворці з вишитим яскраво-червоним знаком Ψ. Вони не були розшуковцями.

Псі. ССПівці. Табір. Термонд. Захоплення.

Інший чоловік із «фольксваґена», відчинивши двері з водійського боку, намагався відчепити пасок безпеки на Лаямові. Він був непримітний у всіх сенсах слова, своїми окулярами та сутулістю радше скидаючись на бухгалтера, котрий забагато часу сидить за столом. Але сила йому була непотрібна, принаймні не тоді, коли він тримав у руках чорний мегафон.

Деякі ССПівці постійно носили при собі генератори шуму, щоби спрямувати їх на юрми бунтарів чи просто потішитися видовищем дітей, котрі б’ються в корчах. Бо їм-то що? Вони ж цього шуму не могли чути.

Хоча кожен нерв у моєму тілі аж бринів, усе ж я змогла вдарити водія пікапа ліктем у груди. Він знов беркицьнувся на землю, а я вмить зачинила і замкнула двері. Глянувши на Зу, я метнулася через тіло Лаяма з виставленими вперед кулаками. Я вдарила водія «фольксваґена» в окуляри, збивши їх з його обличчя. Десь за моєю спиною в пікапі розсунулися двері, і цього разу в них з’явився ще один чоловік, але не з порожніми руками.

Зу навіть не здригнулася, коли їй в обличчя націлили рушницю. Безтямна від болю, вона лише заплющила очі й затулила вуха руками у жовтих рукавицях; гадаю, що світ перестав для неї існувати.

Я гадки не мала, що робити. Нахилившись над Лаямом, я взялася трясти ним, надіючись повернути його до тями. Його очі різко розплющились — такі ясні й такі сині! — але тільки на мить. Зненацька мегафон опинився дюймів за два від мого обличчя, і білий шум уп’явся у мій мозок, наче сокира. Мої кістки перетворились на желе. Я не пам’ятала, як упала на Лаяма, аж поки не отямилася вже на ньому. Єдиним, що лунало гучніше за білий шум, за радіо, за крики Чабса, було Лаямове серце, стукіт якого я відчувала навіть через його спину.

Я знов заплющила очі, впиваючись пальцями в м’яку шкіру Лаямової куртки. Частина мене прагнула відштовхнути його, щоби ми віддалилися настільки, аби я не змогла прослизнути в його розум, але друга моя половина, та, що у відчаї вчепилась у нього, вже намагалась туди пробитися, змусити його поворухнутись. Якщо я можу комусь зашкодити, це аж ніяк не означає, що я не в змозі комусь і допомогти.

Підводься, — благала я, — підводься, підводься, підводься.

Почулось високе виття, і це виття геть не було схоже на людське. Я розплющила очі. Чоловік із пікапа тримав в одній руці рушницю, а іншою вчепився Зу в комір сорочки, тягнучи обох їх до вантажівки. Я намагалась окликнути її, навіть тоді, коли відчула, як незнайомець