Нік Ремені - Таврований

не тільки виконувала плани по внесках, а займалася серйозною підготовкою молоді до служби в Червоній Армії. Хлопці вивчали зброю і стріляли з неї по мішенях, стрибали з парашутом з вишки, проводили воєнізовані вчення, наближені до бойових.

Військовою підготовкою були охоплені всі навчальні заклади. Новий голова громадської організації не давав спокою керівникам трудових колективів, районному та міському начальству.

Спочатку районне керівництво відмахувалось від ініціатив нового голови. Тут серйозних справ безліч, а він зі своїми воєнізованими іграми пристає. Старалися відшити кадрового військового. Але це тривало до тих пір, поки район не похвалили на одному з обласних нарад. Потім голові райвиконкому вручили почесну грамоту за зразкову підготовку молодого покоління до служби в армії.

З тих пір ставлення секретаря райкому і голови райвиконкому до Руднєва помінялося, а з ним і всіх керівників підрозділів.

Вчора майбутній захід цілий вечір обговорювала вся родина. Домна Данилівна і Радик з Юрою хотіли подивитися воєнізовані вчення. Семен Васильович запросив їх, розповів, куди підійти.

Сьогодні прокинувся. Відразу виглянув у вікно. На вулиці дріботів невеликий обложний дощ. Руднєв занепокоївся. Вчення можуть відкласти, хоча в них повинні приймати участь багато людей і техніки. Він одягнув поверх форми брезентову плащ-палатку. Заквапився до Будинку оборони.

Через кілька хвилин уже заходив у двір свого дітища. Там знаходився критий тир, стояли на колодках з побіленими вапном покришками дві вантажівки АМО, які прості люди називали полуторки, літак. Неподалік височіла вишка для стрибків з парашутом.

Сходами піднявся в просторий Будинок оборони. По довгому коридору, з правого та лівого боків якого знаходилися навчальні класи, попрямував до свого кабінету. Там уже сидів директор школи № 2, його заступник з Тсоавіахіму, сусід Григорій Якович Базима.

Григорій Якович народився в 1888 році в селі Дич Путивльського району. Син селянина-бідняка закінчив церковно-парафіяльну школу і училище. Григорій здав іспит і отримав звання народного вчителя.

Довго вчити дітей йому не довелося. Перша світова війна, потім — Громадянська, яку Базима закінчив бійцем Першої кінної армії С. М. Будьонного.

Григорій Якович повернувся в рідне село. Вчив дітей земляків, поки його не перевели директором у Путивльську школу № 2. На цій посаді він і познайомився з Руднєвими, які жили з ним на одній вулиці.

Семен Васильович зняв плащ-палатку, привітався. З добродушним приємним обличчям, якому надавали вид інтелігента і залисини на голові, і акуратні вуса-метелики, Базима розглядав карту майбутніх навчань. Директор школи мав громадські навантаження. Був депутатом міськради, заступником у Руднєва. Як і до своєї основної роботи, до виконання громадських доручень ставився відповідально.

Спокійний, врівноважений, заступник голови Тсоавіахіма обережно відклав карту з планом майбутніх навчань, сказав:

— Дощ, напевно, затяжний. Може нам все зіпсувати.

— Все пропало! — Не знаходив собі місця Руднєв. — Стільки праці коту під хвіст.

— Якщо не проведемо сьогодні, проведемо завтра, — намагався його заспокоїти Базима.

— Легко сказати. Навіть військові задіяні. Якщо не вийде сьогодні, доведеться з усіма домовлятися заново.

— Дзвони начальству, — підсунув на край столу телефонний апарат Григорій Якович.

— Тобі зручніше, — не доторкнувся до нього з мокрими руками Руднєв. — Ти, Гриша, і телефонуй.

Григорій Якович надів окуляри, поставив ближче до себе телефонний апарат, попросив телефоністку зв'язати з головою райвиконкому. Його обличчя з вусиками метеликом і гострим підборіддям зробилося ще гостріше. Воно набуло суворий вираз.

— Доброго дня! Вам телефонує заступник голови районної організації Тсоавіахіму Базима. Запросіть голову райвиконкому.

Йому відповів різкий чоловічий голос. Руднєв чув його, але не розумів змісту. Базима не промовив жодного слова. Потримав трубку перед собою в руці, сподіваючись ще щось дізнатися. Вона мовчала. Неквапливо її поклав.

— Навчання скасовуються, — сказав. — Почалася справжня війна.

Коли Руднєв повернувся додому, там вже знали приголомшливу новину. Німеччина без оголошення війни увірвалася на територію країни. З раннього ранку німецькі літаки бомбили села і міста.

Дружина і діти кинулися до Семена Васильовича.

Всі, крім Юри, розуміли тяжкість того, що сталося. Молодший син продовжував просити Домна Данилівну:

— Поїдемо на млин ловити рибу і купатися на Сеймі.

— Відчепись! — Сказала мати.

— Ти обіцяла.

— Довелося втрутитися Семену Васильовичу:

— Радя, зводи брата на річку.

— Куди? Війна йде.

— Ідіть! — Наполіг на своєму батько. — Ворог далеко від нас.

Коли хлопці пішли, Семен Васильович знесилено опустився на диван. Виголосив задумливо:

— Цього слід було очікувати. Хмари збиралися постійно. Імперіалістам все-таки вдалося стравити Сталіна з Гітлером.

— Що будемо робити, батьку? — Запитала Домна Данилівна.

— Приймемо те, що трапилося, як невідворотне. Нас постійно натаскували, що доведеться з кимось воювати. Довгий час думав, що не уникнути повномасштабної війни з Японією. Виявляється, зрадили найкращі друзі.

Домна Данилівна вимовила пригнічено:

— Думала, нарешті, поживемо спокійно…

Семен Васильович встав з дивана, швидко заходив по кімнаті.

— Ось і прийшов час, який визначить: хто є хто. У мене з'явилася можливість довести, що я патріот своєї Батьківщини.

— Не заводься, Сьома! Ніхто, крім особистів, не сумнівався в твоїй відданості Батьківщині.

Семен Васильович ніяк не міг заспокоїтися:

— Ньома, збери речі.

— Навіщо?

— Завтра поїду до Харкова. В штаб військового округу.

— Навіщо? — Здивувалася Домна Данилівна.

— Думаю, що Батьківщині потрібні кадрові військові.

— Не квапся. Якщо ти будеш потрібний, тебе знайдуть.

— Батьківщина в небезпеці. Не маю права вичікувати.

Домна Данилівна мовчки дістала невеликий чемоданчик, яким Семен Васильович давно не користувався. Останнім