Тамара Крюкова - Зоряний лицар

— Ну, нарешті! — потираючи руки, скрикнула відьма, схопила помело й тикнула ним Змію, що тихо спала під столом:

— Вистачить спати, шипучко!

— Чому галас-с-с-суєш? — невдоволено прошипіла Змія, плавно перетікаючи з-під столу ближче до вогнища.

— А тому, що сьогодні в нас гарні новини. Хлопчиськові каюк! І головне, мені для цього не доведеться нічого робити, навіть палець об палець ударити. Просто буду сидіти й чекати, поки Зоряний лицар із ним поквитається.

— Рано радієш-ш-шш. Я цю піс-с-ссню вже чула. Він, мабуть, зараз до дівчиська поспіш-ш-ш-шає. А з нею с-с-с-слід бути пильною, інакш-ш-ш-ше знову залиш-ш-шиш-ш-шся з нос-сом, — застерегла господарку Змія.

Відьма невдоволено стиснула губи.

— От завжди так! Умієш зіпсувати настрій! Тільки б у всьому вади шукати. За що я тебе стільки терплю? — буркнула вона.

Знадвору, немов плач дитини, пролунав голос Пугача. На мить зірки в ущелині, що були замість світла, погасли, і в печеру тінню влетів Пугач. Він за звичкою сів на спинку стільця й завертів головою на всі боки. Побачивши свого крилатого помічника відьма розпливлася в задоволеній посмішці.

— От хто мене підтримає та похвалить, мишолов мій крилатий, — ласкаво мовила Віщунка. — Поки ти полював, до нас надійшла добра звістка. Зоряний лицар з’явився вимагати у принца гаманець. Тож тепер хлопчисько не викрутиться.

— Відкупиться. Пугу, — як звичайно, коротко заперечив Пугач.

— Ну ти й жартівник! — розсміялася Віщунка. — Йому всієї скарбниці не вистачить, щоб відкупитися від Зоряного лицаря. У жодного земного царя немає такого багатства. Хлопчиська врятує лише диво.

— Пугу, пугу. Диво, — погоджуючись, закивав Пугач.

— Чом ти киваєш, пуста голово? Чи хочеш сказати, що йому узявся допомагати хтось із чарівників? — занепокоїлася відьма.

— Ні. Лісовиця. Пугу.

— Лісовиця? Це з лісовиків, чи що? Та чи ти здурів? Їй узагалі до людей байдуже. Її робота лісову рослинність оберігати.

— Рослинність. Пугу, — охоче підтакнув Пугач.

— Агов, шипучко, ти розумієш, про що ця перната нетяма говорить? — звернулася Віщунка до своєї першої порадниці, Змії.

— Не дуж-ж-же. С-с-с-сама поглянь, — Змія махнула кінчиком хвоста убік казана із зіллям.

— Справді. Подивлюся, що за моєю спиною діється, — погодилася чаклунка й, знову помішуючи вариво, вимовила заклинання:

Каламутна поверхня варива негайно покрилася тонкою плівкою, на якій, немов у дзеркалі, з’явилися силуети Гліба й Лісовиці. Вони стояли біля вікової ялини, дупло якої було повнісіньке срібла, але тільки-но стара щось вимовила, як срібло негайно перетворилося на ялинові шишки.

— Очам своїм не вірю. Цей сушений корч віддав хлопчиськові заговорений скарб, — зніяковіло мовила Віщунка, вражена такою нахабністю.

Зазвичай лісові й польові духи не втручалися в життя людей. Однак не даремно говорять, що з кожного правила є винятки. Засліплена гнівом, Віщунка навіть не задумалася, що змусило Лісовицю порушити неписані вікові правила. Мисливиця за людськими душами, вона й іншого міряла своєю міркою.

Схопивши помело, Віщунка стукнула ним по казанові так, що суміш вилилася на підлогу, забризкавши стіни печери.

— Ах ти, сушений стручок! Корч порохнявий! Хочеш мене обійти?! На королівського нащадка поласилася. Не вийде! Я тобі покажу, як вставати мені поперек дороги! — розлючено крикнула Віщунка й, підхопивши хвоста спідниці, вихором завертілася на місці.

Полум’я свічки затремтіло й згасло. Змія, від гріха подалі, заповзла під стілець. У Пугача настовбурчилося пір’я. Раптом усе стихло. Відьми в печері не було.

— З-зірвалася. Тепер можна с-с-спати — прошипіла Змія, скрутившись біля ніжки стільця.

— Пугу, — охоче погодився Пугач.

Вони звикли до нервового характеру своєї господарки й давно навчилися не сприймати її гніву близько до серця.

На галявину, оточену горобиною, з ясного неба налетів вихор. Молоді деревця злякано похилилися до землі, а папороть лягла, як підкошена. Смерч закрутився навколо старого корча, зриваючи лахміття засохлої кори й здіймаючи пучки торішньої трави. Раптово вихор ущух. Там, де тільки що бушував вітер, з’явилася баба в старомодному чіпці й рудуватій спідниці з довгим хвостом. Вона сердито тикнула пальцем у корч і сердито вимовила:

— Що, стара колодо, завмерла? Досить прикидатися глухою та немічною. Негайно дай мені відповідь, інакше я самому Князеві Пітьми скаргу подам, що ти порушуєш закон!

Віщунка злісно топнула ногою. Корч заскрипів, ніби розминав затерплі суглоби, й обернулася на Лісовицю.

— Невже сама Віщунка з Лисячої Нори завітала? Оце так гостя! Чому сердишся? Про який такий закон тлумачиш? — запитала вона з