Андрій Любомирович Войницький - Новини

— Преса?

— Так,— пискнув я, набрався духу і включив дурня: — У чому справа?

— Чому блідий такий, пресо?

— Я... я нічого...

— І ручки трусяться. Давай, вивертай кишені.

— На якій підставі?

— Зара поїдемо у райвідділ, і я тобі, бля, таку підставу знайду, що будеш не радий, що на світ народився. Гадаєш, у міліції б’ють? Нічого подібного! Там — мучають! Запам’ятай це на все життя!

— Годі, діставай усе,— спокійно наказав старший мент.— І давай без героїзму, бо отримаєш по печінці. Якщо нема нічого, то хулі тобі боятися?

Я дістав телефон і ключі. Молодий промацав кишені куртки.

— О! А це що?

— Та ти глянь!

Тоді вони витягли пакунок. Я відчув себе манекеном. Звідкілясь підскочив третій, миршавенький, погано вдягнений чоловічок. Старший демонстративно запечатав марихуану в пакет для речдоків.

— Понятий, зверніть увагу: у підозрюваного вилучено пакет з невідомою речовиною рослинного походження,— урочисто оголосив неголений.

— Саме так,— з радісною фізіологічною готовністю погодився понятий.

— Ну, преса, ти залетів!

— У кого купляв?

— Нарвав,— сказав я без найменшої надії.— В лісосмузі...

— Нічого, коли я тобі яйця почну крутити, ти мені все розкажеш. Ходімо! І давай без дурні.

Людці навколо топали у своїх нікчемних справах, нікому не було до мене діла. На проїжджій частині загарчав двигун — чорна «Тойота» рвонула з місця і миттєво зникла. Чи то його автівка? Через той стрес я не встиг роздивитися як слід.

Я плентався в місцеве відділення гестапо разом з двома найнеприємнішими людьми на світі і переляканим понятим. А веселий, накурений Саша мчав трахати веселу, накурену Соню Купер.

Життя несправедливе, та всі звикли.

хній білий «Ланос» нагадував затягану шмату. Вони повсідались спереду, а мене вирядили назад, поруч з понятим. Я придивився: м’ятий мужичок алкоголічного вигляду; одразу видно, що доля з ним не церемонилася. Він без кінця мигав — і не лише очима, а й усім своїм невдалим обличчям. Коктейль із переляку й ейфорії в його міміці багато що пояснював: колись його прийняли так само, як і мене, і відтоді кожного разу він переживав напад щастя від того, що ця моторошна, до зубного болю знайома ситуація відтворюється не з ним, а з кимось іншим. Так внутрішньо посміхається каліка, дізнавшись, що комусь іншому ампутували ногу.

Мусора — ті ж вампіри. Якщо вони кусають звичайну людину, вона перетворюється на понятого.

Наступні хвилин двадцять ми не рухались із місця. Повітря в салоні загусло, як патока, я відчував у роті гидкий свинцевий присмак. З неприємними людьми бувають лише неприємні розмови. Ти шуба, вони — міль. Вони харчуються твоїм часом, твоєю психікою, твоїми неприємностями, твоїми грошима, твоїм життям. Ти для них їжа.

Діалог вів старший мєнт, а його напарник по душогубці лише вставляв короткі насмішкуваті репліки. Вони додержувалися діаметрально протилежної техніки мовлення: слово старшого удавалося важким, вагомим, він наче розмахувався — і запускав у тебе тим словом, ніби шаром для боулінгу, і воно зносило тебе, як кеглю. Що ж до молодшого, то він, тільки-но відкривши рота, починав розстрілювати тебе чергами дрібненьких, як кулі, слівців без розділових знаків, ще й примудряючись підгигикнути, немов уся ця ситуація була комедією, що спеціально розігрувалася для нього і його колеги.

Я змирився зі своїм статусом затриманого. Відповідав сухо, коротко, однозначно. Я перетворився на генератор коротких, безжиттєвих відповідей.

— Хто батьки?

— Їх немає.

— Як це?

— Кажи, бля, хто батьки, не пар мізки, ги-ги, ми ж усе одно дізнаємося!

— Мати померла. Батько нас покинув.

— Шо ти нам травиш, ги-ги, ми ж усе перевіримо!

— Я правду кажу.

— Від чого мати померла?

Я мовчав.

— Гаразд,— раптом погодився старший мєнт.— Це особисте.

— Ти глянь! — гигикнув молодший, обертаючи в руках моє посвідчення.— І тут він обдовбаний! Кажи — дунув перед тим, як фотку робить, та, преса, ги-ги-ги?

Я мовчав. Він довго і вигадливо виматюкався. Взагалі матюкалися