Наталія Лук'янівна Гайдамака - Позначена блискавицею

— Як можеш ти, нікчемна, знати те, чого не відає навіть найкращий мій лікар? Страх затьмарив твій розум чи брехнею хочеш продовжити своє жалюгідне життя? Відповідай!

— О Володарю, я кажу правду! Серед твоїх рабів є полонянка з Вастії, Іана на ймення. Вона доглядає худобу. Звели привести цю жінку. Вона вміє гоїти рани, полегшувати біль… Багато чого вміє! Іана допомогла й мені…

— Якщо те, що ти кажеш, правда і ця полонянка врятує мого сина, твоя смерть буде легкою, як повів вітерцю. Я сказав.

Дівчина приречено замовкла й заплющила очі. Сльози котилися з-під опущених повік. Повів вітерцю… Вона знала: це — миттєвий кінець, чітко вивірений, несподіваний удар від того, в кому важко запідозрити вбивцю. Милість Володаря… Смерть, все одно смерть! їй не вдалося вимолити пощади навіть ціною зради. Зради людини, що повернула їй життя. Чи простить Іана? Хай не прощає, мертвій байдуже…

Ліхар Великий міряв кроками просторі покої, чекаючи, поки знайдуть рабиню-чужинку. Він мало вґрив у те, що якась там вастійська знахарка вилікує Ніваро, проте не міг зовсім відкинути і таку можливість. Вастійців Володар не любив. Маленький народ, зате який завзятий! Підкорити їх і змусити платити данину виявилося нелегкою справою, хоча жителі Вастії були невдатними воїнами і брали зброю до рук, лише коли були змушені захищатися. На полі бою билися невміло, але запекло, і вважали за краще загинути, аніж потрапити в полон. Лютився Великий на вастійців іще й тому, що не раз, коли його військо вже наздоганяло їх, вони раптом немов провалювалися крізь землю — безслідно зникали в глибині своїх дрімучих лісів, і воїнам лишалося тільки грабувати й руйнувати їхні поселення. Не випадково серед рабів ці нерозважливі упертюхи траплялися вкрай рідко. Як опинилась у полоні ця знахарка, Іана, чи як там її? Зрештою, що до того Володарю! Якщо дівчисько з кухні не бреше й вастійка справді така вправна у лікуванні, він щедро нагородить її. Нехай лиш порятує сина, його єдиного спадкоємця, народженого Елхі. Досі не перестав дивуватися Ліхар, як змогла тендітна маленька жінка, що нагадувала полохливе лошатко, подарувати йому такого дужого й здорового хлопця. Адже всі його колишні дружини — а їх було дев’ятеро, і всіх їх Ліхар покинув, бо за звичаєм його країни правитель мусив брати собі нову дружину, якщо попередня не дала йому здорових нащадків чоловічої статі до закінчення встановленого строку, — всі дружини його приводили на світ дівок або ж кволих виродків, що померли немовлятами. І добре, що вони померли, бо закон, встановлений його дідом, Ліхаром Завойовником, котрий удвічі розширив межі держави, прирікав їх на злиденну долю: жити милостинею, і навіть раби зневажали б їх. Держава повинна складатися із сильних та міцних. Воїни в ній завжди будуть у пошані. Якщо маленький Ніваро й виживе, але стане калікою, не бачити йому престолу. А Володар уже старий, і невідомо, чи з’явиться у нього ще нащадок…

Елхі Володар так і не зміг забути. Коли він оточив її увагою та розкошами після народження сина, знайшлися заздрісники — з числа покинутих дружин, — які постаралися вкоротити віку “вискочці”. Повернувшись із чергового походу, Ліхар дізнався, що Елхі померла від незрозумілої хвороби. Лікарі запідозрили, чи не дали їй отруту. Винних Ліхар знайшов і покарав, та якби навіть він міг відняти в них десять життів одне за одним, то не воскресив би своєї коханої дружини. Лишився син, маленький Ніваро, що одержав це ім’я на честь славного діда, Ніваро Переможця, якого в народі називали Невтомним Вершником. Батько непокоївся за життя свого єдиного сина, тож і приставив до хлопчика одного зі своїх випробуваних людей — Міркана Вірного, що після жорстокої рани, отриманої в останньому бою, почав кульгати на одну ногу. Він став для Ніваро і нянькою, і наставником, доглядав за ним, поки той був малим, а пізніше учив володіти зброєю, їздити верхи, гартував його тіло та дух… Майбутнього Володаря повинні виховувати чоловіки. І ось сьогодні Міркан не вберіг свого вихованця від біди. Що ж, він помре, цей відданий слуга. Життя Ніваро занадто велика цінність, щоб піддаватися жалощам.

Ліхар так поринув у свої думки, що не відразу помітив, як у супроводі воїнів з’явилася висока жінка. Густе рудувате волосся розсипалося по плечах, рухи були легкі й упевнені, а своє вбоге лахміття вона несла так, неначе то було вишукане вбрання. Вастійка зупинилася перед Ліхаром і спокійно зустріла грізний погляд, що від нього тремтіли навіть його воєначальники. До чого ж зухвала ця чужинка! Одначе не час зараз навчати її тому, як треба поводити себе при зустрічі з Великим. Дорога кожна хвилина. Ніваро знову стогне…

— Вона? — Володар перевів очі на Мізу і з її поспішного кивка зрозумів: вона. — Заберіть служницю. Свій жереб узнає вранці. А ти, — звернувся він до Міркана, — зостанешся тут. Так, ти любив мого Ніваро, як рідного сина. Усю ніч ти проведеш біля його узголів’я. Слухай його стогони, і хай крається твоє серце через злочинну недбалість. Але що таке біль твій поряд із його болем, що таке твій відчай поряд із відчаєм батька, готового віддати сина смерті, аби позбавити його мук? Молися, щоб боги змилостивилися і мій син був врятований!

— Провина моя безмірна, — тихо відказав Міркан. — Я прийму будь-яку кару.

— Це слова чоловіка і воїна. — Володар повернувся до рабині: — Ти добре розумієш нашу мову, жінко? Чи покликати товмача?

— Не потрібен товмач. Розумію я все.

Глибокий, співучий голос її злегка розтягує слова. Усі вастійці такі: не збагнеш, розмовляють вони чи співають.

— Ось Ніваро, мій син, мій спадкоємець. Чи знаєш ти, що скоїлося з ним?

— Це вже відомо в палаці усім. Вісті погані швидше за добрі біжать.