Артур Конан Дойль - Незвіданий світ

сидів на дереві, а Самерлі був украй знесилений. Мені лишалося тільки бігти по рушниці, щоб згодом спробувати врятувати наших учених. Щоправда, мавпи, щоб помститись, могли зараз же їх знищити. Челленджера ще, може, вони й залишили б живим, а за Самерлі я не ручуся. Ну, та його вони однаково рано чи пізно знищать. У цьому я абсолютно певний. Значить, моя втеча не погіршила справи. Тепер ми повинні за будь-яку ціну визволити їх, а для початку — побачитись із ними. Набирайтеся ж духу, мій голубе, бо так чи інакше, але ще до вечора вам доведеться влізти в халепу.

Я хотів із точністю змалювати лорда Джона — його уривчасту мову, його коротенькі, образні речення, його напівгумористичний, напівбайдужий тон. Він народився ватагом. За часів небезпеки його енергійні манери ставали ще енергійнішими, мова — ще швидшою, очі випромінювали полум’я, а донкіхотові вуса тремтіли від задоволення. Його тягло до небезпеки — він смакував драматичність; у смертельній загрозі вбачав один із видів спорту — гру з долею та смертю, де за ставку було життя, — і все це робило його неоціненним компаньйоном у пригодах і скруті. Якби не природне хвилювання за наших друзів, то я відчував би радість, що беру участь у такій пригоді. Ми саме підводилися, збираючись вилізти з хащі, коли на плече мені лягла рука Рокстона.

— Ідуть! — прошепотів він.

З того місця, де ми лежали, видно було, як під зеленим склепінням дерев проходив цілий загін людей-мавп. Вони йшли вервечкою на своїх кривих ногах, згорбившись, подеколи торкаючись руками землі й увесь час крутячи головами навсібіч. Були вони на зріст футів п’ять або шість, мали довгі руки й широченні груди. Багато хто з них тримав у руках дрючки, і здаля вони скидалися на незграбних волохатих людей. Одну мить я бачив їх зовсім чітко, а потім вони зникли між дерев.

— Почекаймо ще! — сказав лорд Джон, що зібрався був уже стріляти. — Мусимо лежати спокійно, доки вони не кинуться на наші пошуки. Тоді ми спробуємо пробитися до їхнього міста й заскочити їх зненацька. Почекаймо ще годинку, а тоді й вирушимо.

Далі ми відкрили одну з наших бляшанок і підживилися сніданком. Лорд Джон від вчорашнього ранку з’їв лише кілька овочів і тому енергійно накинувся на консерви. Перш ніж відходити, ми, щоб позначити свій притулок і полегшити подальше повернення до «Форту Челленджера», зробили зарубки на деревах. Мовчки проплазувавши між кущами, ми дісталися нарешті краю плато, неподалік від того місця, де був наш перший табір. Тут ми спинилися, і Рокстон познайомив мене з подробицями свого плану.

— Поки ми в гущавині лісу, ці свині мають над нами перевагу, — казав він. — Вони можуть бачити нас, а ми їх бачити не можемо. На відкритому місці — зовсім інша річ. Там ми будемо пересуватися значно швидше за них. Отже, нам треба триматися відкритих місцин. По краю плато дерев менше, ніж деінде. Це й буде лінія нашого наступу. Не поспішайте, будьте уважні і тримайте рушницю напоготові. А головне — не здавайтесь, доки у вас лишатиметься хоч один патрон. Це — остання вам порада, мій голубе.

Доповзши до краю плато й глянувши вниз, я побачив нашого славного чорного Замбо, що сидів на камені й курив люльку. Багато віддав би я, щоб озвати його й розповісти про наше становище. Та цього не можна було робити — нас могли почути. В лісі, здавалося, кишіло людей-мавп — скрізь лунало їхнє ляскуче ґерґотання. Тоді ми ховалися в кущі й деякий час лежали тихо. Посувалися ми дуже повільно, і минуло не менше як дві години, поки лорд Джон знаком показав мені, що ми наблизилися до цілі. Так само знаками наказавши мені лишатися на місці, він поліз уперед сам і за хвилину повернувся. Обличчя його тіпалося від збудження.

— Ходімо! — гукнув він. — Ідіть мерщій. Сподіваюся, ми ще не запізнилися.

Я й сам тремтів від хвилювання, коли, проплазувавши слідом за ним, спинився й поверх його плеча визирнув із-за куща на галявину, що лежала перед нами.

Видовиська того я ніколи не забуду. Воно було таке химерне, таке неможливе! Я не знаю, чи спроможетеся ви уявити його собі, і гадаю, що за кілька років, якщо мені пощастить колись знову сидіти в клубі «Дикун» та дивитися на набережну, я й сам не йнятиму собі віри. Певний, що тоді все це й мені самому здаватиметься кошмаром, маренням хворого на пропасницю. Запишу ж його, поки воно свіже ще в моїй пам’яті і поки коло мене, на росяній траві, лежить людина, яка може засвідчити, що я не брешу.

Перед нами відкрилася широка простора галявина — кількасот ярдів завширшки, вкрита зеленою травою та низенькою папороттю й облямована півколом дерев. На гілках були нагромаджені купи листя, що скидалися на величезні гнізда або маленькі хатки. З отворів цих гнізд визирали і сиділи на гілках дерев безліч людей-мавп, судячи з їхнього розміру — самиці та дітлахи. Вони утворювали декорацію сцени, на яку всі з цікавістю дивилися і яка привернула до себе й нашу увагу.

На чистому місці, біля самого краю плато, юрмився натовп із кількох сотень цих потворних червоноголових створінь. Деякі відзначалися велетенськими розмірами, і на багатьох із них моторошно було дивитися. У них існувала певна дисципліна, бо ніхто не виходив із лав, якими вони вишикувались. Перед ними стояла невеличка купка тубільців — маленьких безволосих людей із червоною шкірою, що лиснилася, наче бронза, проти спекотного полуденного сонця. Поруч із ними стояв високий чоловік, худорлявий, білий, із скрученими назад руками. Він похнюпив голову, і вся фігура його виявляла жах і огиду, які він відчував. Помилитися тут було неможливо. То була незграбна постать Самерлі.

Жалюгідну групу бранців оточував загін людей-мавп, що унеможливлював утечу. Трохи осторонь, на самому краї плато, я побачив ще дві постаті — надзвичайно оригінальні й за інших обставин — кумедні. Однією з них був наш колега — професор Челленджер. Шмаття сорочки звисали в нього з плечей, але самої сорочки не було, і волохаті потужні груди вкривала тільки величезна борода. Він загубив свого капелюха, і волосся, що