Станіслав Лем - Соляріс

— Ходімо?..— самими лише губами запитала Гері.

Я кивнув. Вона підвелася. Ні з ким не прощаючись — мені здавалося, що прощатись недоречно — я пройшов повз Сарторіуса.

За ілюмінаторами верхнього коридора, що були високо вгорі, палала напрочуд гарна заграва. Це була не звичайна, похмура, криваво-червона заграва, а всі відтінки оповитого серпанком, усипаного срібним пилом рожевого кольору. Важка, безладно збрижена чорнота безмежної рівнини Океану, здавалося, відповідала на це ніжне сяяння брунатно-фіолетовим, м’яким полиском. Тільки в самісінькому зеніті небо все ще залишалося яро-рудим.

Я раптом зупинився посередині нижнього коридора. Мені страшно було навіть подумати про те, що ми знову, наче в тюремній камері, замкнемося в своїй кімнаті, з якої видно тільки Океан.

— Гері,— сказав я,— мені… мені треба зазирнути до бібліотеки… Ти не заперечуєш?

— Ну що ти, я охоче пошукаю собі там щось почитати,— відповіла вона з трохи вдаваною жвавістю.

Я відчував, що з учорашнього дня між нами виникла якась тріщина, і розумів, що повинен бути бодай трохи чуйнішим до Гері, але мене раптом пойняла цілковита апатія. Не знаю, що могло б мене з неї вивести. Ми поверталися назад коридором, який похило спускався до маленького тамбура з трьома дверима; між ними, наче у вітринах за кришталево чистими шибками, росли квіти.

Середні двері, що вели до бібліотеки, були з обох боків оббиті тисненою штучною шкірою; відчиняючи їх, я щоразу хтозна-чому намагався не торкатися її. У великому круглому залі з блідо-сріблястою стелею, розмальованою стилізованими сонцями, було трохи прохолодніше.

Я провів рукою вздовж корінців зібрання класичних праць із соляристики і вже хотів був узяти перший том Гізе, той, з гравюрою на фронтиспісі під цигарковим папером, як раптом побачив непомічений минулого разу грубий, формату ін-октаво том Гравінського.

Я сів на м’який стілець. У залі панувала глибока тиша. За моєю спиною Гері гортала якусь книжку — я чув легкий шелест сторінок під її пальцями.

Посібник Гравінського, який студенти найчастіше просто зазубрювали, являв собою збірник усіх — від «Абіологічної» до «Ядерної» — соляристичних гіпотез, розташованих за алфавітом. Компілятор, який ні разу не бачив Соляріса, перерив усі монографії, протоколи експедицій, записи й донесення тих часів, ретельно вивчив навіть уривки з праць планетологів, котрі досліджували інші планети. Він склав каталог, що іноді вражав своєю лаконічністю формулювань, часом і тривіальних, бо вони спрощували витончену складність думок, що породили ці гіпотези; а втім, ця праця, задумана як енциклопедична, тепер мала скоріше цінність курйозу; том було видано двадцять років тому, а за цей час виросла ціла гора нових гіпотез, які не вмістилися б у жодній книжці. Я пробіг очима алфавітний покажчик авторів, наче список полеглих — мало хто з-поміж них лишився живий, та й ті вже активно в соляристиці, мабуть, не працювали. Усе це багатство думок, яке охоплювало найрізноманітніші напрямки, створювало враження, що хоча б одна із цих гіпотез неодмінно має бути істинною, бо неможливо уявити собі, щоб дійсність не відповідала жодному з міріадів викладених тут здогадів. У передмові до тому Гравінський поділив відомі йому шістдесят років соляристики на періоди. Під час першого, початкового періоду дослідження планети Соляріс ніхто, власне, не висував гіпотез свідомо. Тоді просто інтуїтивно, як підказував «здоровий глузд», вирішили, що Океан — мертвий, хімічний конгломерат, потворна драглиста маса, яка, омиваючи планету, завдяки своїй «квазівулканічній» діяльності володіє здатністю формувати химерні утворення і внаслідок спонтанного автоматизму процесів стабілізує непостійну орбіту планети, так само як маятник утримується в раз заданій площині свого коливання. Щоправда, вже через три роки Маженон висловив припущення, що «драглиста машина» — не що інше, як щось живе від природи, але Гравінський період біологічних гіпотез датував тільки через дев’ять років, коли здогад Маженона, який спочатку ніхто не підтримував, почав завойовувати дедалі більше прихильників. У наступні роки було створено дуже багато досить складних, підпертих біоматематичним аналізом, детальних теоретичних моделей живого Океану. Відтак настав третій період, період розпаду монолітної досі думки вчених і появи багатьох шкіл, які змагалися й завзято боролися між собою. Це була доба діяльності Панмаллера, Штробля, Фрейгауза, Ле-Грея, Осиповича. Всю спадщину Гізе було піддано нищівній критиці. З’явилися перші атласи, каталоги, стереофотографії асиметріад, що доти вважалися утвореннями, які не піддаються вивченню; злам стався завдяки новій апаратурі з дистанційним керуванням, яку спрямовували в клекотливі безодні велетів, хоч вони щомиті загрожували вибухнути. Тоді ж під час бурхливих суперечок почали лунати окремі несміливі голоси мінімалістів, які твердили: коли навіть не вдасться встановити горезвісного «контакту» з «розумною потворою», то й тоді вивчення мімоїдів — застиглих міст та кулястих гір, що їх Океан викидає, щоб знову поглинути, принесе вельми цінні хімічні й фізично-хімічні пізнання, нові відомості про структуру молекул-гігантів. Але з проповідниками таких ідей ніхто не вважав за потрібне навіть полемізувати. Бо саме в цей період з’явилися актуальні й сьогодні каталоги типових метаморфоз та біоплазматична теорія мімоїдів Франка, хоч і відкинута як хибна, а проте визнана чудовим зразком широти мислення й логіки.

Ці «періоди Гравінського», які налічували загалом понад три десятиліття, були роками наївної молодості, стихійно оптимістичного романтизму, нарешті, зрілої соляристики, позначеної першими скептичними голосами. Вже наприкінці двадцятип’ятиріччя знову відродились колоїдно-механістичні гіпотези про апсихічність соляріанського Океану. Будь-які пошуки свідомої волі, цілеспрямованості процесів, дій, мотивованих внутрішніми потребами Океану, було проголошено хибою цілого покоління дослідників. Запал, з яким спростовувались їхні твердження, підготував основу для тверезих, аналітично обґрунтованих, базованих на ретельній фактографії досліджень групи Голдена, Еонідеса, Століви; це був час стрімкого розбухання й розростання архівів, картотек мікрофільмів, час спорядження численних експедицій, оснащених найрізноманітнішою технікою, самофіксуючими реєстраторами, оптиметрами, зондами — всім, що тільки могла дати Земля. У деякі роки в дослідженнях брали участь понад тисячу чоловік. Однак уже тоді, коли темп невпинного накопичення матеріалів усе ще наростав, натхнення вчених поволі почало згасати. Так уже в оптимістичний період, межі якого важко точно визначити, розпочався занепад експериментальної соляристики.

Його характеризували передусім такі яскраві й сміливі — хто в своїх ствердженнях, а хто в запереченнях — індивідуальності, як Гізе, Штробль, Севада; Севада — останній з великих соляристів — загинув за випадкових обставив: у районі південного полюса планети, припустившись такої безглуздої помилки, якої не припустився б навіть новачок. На очах у сотні спостерігачів він спрямував свій апарат, що летів низько над Океаном, у глиб «швидкуна», який явно поступався йому дорогою. Говорили про якусь раптову слабість, непритомність пілота чи несправність керування; насправді