Станіслав Лем - Соляріс. Едем.

аналітично обґрунтованих, базованих на ретельній фактографії досліджень групи Голдена, Еонідеса, Століви; це був час стрімкого розбухання й розростання архівів, картотек мікрофільмів, час спорядження численних експедицій, оснащених найрізноманітнішою технікою, самофіксуючими реєстраторами, оптиметрами, зондами — всім, що тільки могла дати Земля. У деякі роки в дослідженнях брали участь понад тисячу чоловік. Однак уже тоді, коли темп невпинного накопичення матеріалів усе ще наростав, натхнення вчених поволі почало згасати. Так уже в оптимістичний період, межі якого важко точно визначити, розпочався занепад експериментальної соляристики.

Його характеризували передусім такі яскраві й сміливі — хто в своїх ствердженнях, а хто в запереченнях — індивідуальності, як Гізе, Штробль, Севада; Севада — останній з великих соляристів — загинув за випадкових обставив: у районі південного полюса планети, припустившись такої безглуздої помилки, якої не припустився б навіть новачок. На очах у сотні спостерігачів він спрямував свій апарат, що летів низько над Океаном, у глиб «швидкуна», який явно поступався йому дорогою. Говорили про якусь раптову слабість, непритомність пілота чи несправність керування; насправді ж, як на мене, це було перше самогубство, перший раптовий вибух відчаю.

Перший, але не останній. Однак Гравінський про це не згадував жодним словом, я сам доповнював дати, факти й подробиці, дивлячись на пожовклі, вкриті дрібним бісером літер сторінки.

Зрештою, таких патетичних спроб покінчити життя самогубством опісля вже не було. Зникли й яскраві індивідуальності. Ніхто не досліджує, чому з’являються вчені, які присвячують себе саме цій, а не іншій галузі планетології. Люди виняткових здібностей і величезної сили волі народжуються досить часто, важко тільки передбачити, яку сферу діяльності вони оберуть. Їхня участь або неучасть у певній галузі досліджень залежить, мабуть, лише від перспектив, які вона відкриває. По-різному оцінюючи класиків соляристики, ніхто не може відмовити їм у таланті, а іноді й у геніальності. Найкращих математиків, фізиків, визначних фахівців у галузі біофізики, теорії інформації, електрофізіології мовчазний гігант приваблював до себе протягом десятиліть. І раптом армія дослідників з року в рік почала втрачати своїх вождів. Залишилася сіра, безіменна маса терпеливих збирачів фактів, компіляторів, оригінальних експериментаторів, але вже не було численних, задуманих у масштабі планети експедицій, сміливих, узагальнюючих гіпотез.

Соляристика явно починала розвалюватись, і ніби акомпанементом, паралеллю до її дедалі нижчого лету була поява сили-силенної гіпотез про дегенерацію, регрес, інволюцію соляріанських морів, гіпотез, які відрізнялись одна від одної тільки другорядними деталями. Час від часу народжувалися сміливіші, цікавіші думки, але всі вони були одностайні в тому, що Океан, визнаний кінцевим продуктом розвитку, давно, тисячоліття тому, пережив період найвищої організації, а тепер, цілісний тільки фізично, уже розпадався на численні, непотрібні, безглузді, агонізуючі утворення. Отже, всепоглинаюча агонія протягом цілих століть, — так дослідники сприймали Соляріс, шукаючи в процесах, що відбувалися в рідинному тілі, проявів хаосу й анархії і водночас убачаючи в «довгунах» чи мімоїдах ознаки нових утворень; зрештою цей напрямок став маніакальним, і вся наукова література в наступні сім-вісім років перетворилась на зібрання образ, — хоч, певна річ, жоден автор відверто не висловлював своїх почуттів, — ніби помщаючись на сірій масі соляристів за те, що вона втратила своїх проводирів; тим часом об’єкт їхнього вивчення і далі залишався байдужим, ніби ігнорував своїх дослідників.

Я був знайомий з оригінальними працями, що не ввійшли до цього каталогу соляристичної класики (як на мене, зовсім несправедливо), кільканадцятьох європейських психологів, які протягом довгого часу вивчали громадську думку, збираючи дуже пересічні, іноді навіть некомпетентні висловлювання, і встановили таким чином дивовижну залежність ставлення нефахівців до цієї проблеми від процесів, які паралельно відбувалися в колі науковців.

У сфері координаційної групи Інституту планетології, там, де порушувалося питання про матеріальну підтримку досліджень, теж відбувалися зміни, які знаходили свій відбиток у постійному, хоч і поступовому скороченні бюджету соляристичних інститутів та баз, а також у фінансуванні експедицій, що вирушали на планету.

Голоси, які наполягали на потребі згортання досліджень, чергувалися з вимогами застосувати енергійніші засоби, але ніхто, мабуть, не пішов далі адміністративного директора Всеземного космологічного інституту, котрий наполегливо твердив, що живий Океан зовсім не ігнорує людей, а просто не помічає їх, як слон мураху, що повзає в нього по спині, і для того, щоб привернути його увагу й сконцентрувати її на нас, треба застосувати могутніші подразники й використати машини-гіганти в масштабах усієї планети. Цікавою деталлю тут було те, що, як іронічно підкреслювала преса, на таких дорогих заходах наполягав директор Космологічного інституту, а не Інституту планетології, котрий фінансував дослідження Соляріса. Це була щедрість за рахунок чужої кишені.

А потім вир нових гіпотез, власне, відродження з деякими, несуттєвими змінами старих, одні з яких було забуто, а інші навпаки, користувалися перебільшеною увагою — все це заводило соляристику, досі таку ясну, незважаючи на численні відгалуження, в дедалі складніший, повний глухих кутів лабіринт. В атмосфері загальної збайдужілості, застою та розчарування другий, безплідний, паперовий океан товаришив Океану соляріанському.

Років за два до того, як я, випускник Інституту, почав працювати в лабораторії Гібаряна, було засновано фонд Метта-Ірвінга, призначений для заохочення тих, хто знайде спосіб використати для потреб людини енергію океанічного глею. Це спокушало й раніше, і не раз космічні кораблі привозили на Землю вантаж плазматичних драглів. Довго й терпляче вивчали методи їх консервування, застосовуючи високі або низькі температури, штучні, схожі на соляріанські, мікроатмосферу та мікроклімат, фіксували випромінювання, використовували тисячі хімічних реактивів — і все це лише для того, щоб спостерігати більш чи менш млявий процес розпаду, втім, як і всі інші перетворення, звичайно, не раз щонайсумлінніше описувані на різних стадіях — самознищення, висихання., розрідження первинного і вторинного, раннього чи пізнього. Аналогічні наслідки давали також усі проби, взяті з різних частин і утворень плазми. Різнилися тільки шляхи, які вели до кінцевого результату — легкої, мов попіл, стоншеної аутоферментацією речовини з металевим полиском. Її склад, співвідношення елементів і хімічні формули міг назвати навіть уві сні перший-ліпший солярист.

Невдача, якої зазнала спроба зберегти життя — чи хоча б тимчасову вегетацію в стані гіпотермії — меншої чи більшої частини потвори поза її планетарним організмом, породила теорію, розроблену школою Меньє та Пророха: треба розгадати, по суті, лише одну-єдину таємницю, а коли ключ до неї буде підібрано, все враз стане ясним…

До пошуків такого ключа — цього філософського каменя Соляріса — часто бралися, марнуючи час і сили, люди, котрі не мали ніякісінького відношення до науки. Тож коли соляристика відлічувала вже своє четверте десятиріччя, комбінаторів-маньяків, які не мали нічого спільного з наукою, проте були одержимі цією пристрастю дужче, ніж їхні