Семен Дмитрович Скляренко - Володимир

- Був гриднем, а нині людина з поля, - глузливо відповідає й Тур, - непотрібен я Ярополку.

- То й краще, чоловіче Тур... - говорить Давило. - Князь Володимир не від якоїсь угорської князівни, а від простої руської дівчини.

- Від якої? Де ж вона? - пересихає в горлі в Тура.

- Оцього, чоловіче, я й не знаю. Що була вона - була, що від неї князь - і то правда, але де сама - і я, і ніхто не знає... А може, й не треба знати - нехай живе в полі, поки прийде сюди її син.

Дивлячись на вечірницю, що в цю хвилину поринає в хмару й тче навкруг себе золоте сяйво. Давило говорить:

- Болить моє серце, страждає душа за землю Руську... Судовством, лжею, а наіпаче татьбою правди ніколи не сотворити. За все Ярополка і бояр його постигне суд, горе прийшло в землю нашу і Київ, але кров'ю очистимо кров, будемо стерегти закон отців наших, берегти Русь...

Люди мовчать. Темно. Десь недалеко хтось закашляв. У глухому конці валують пси. Стани замовкли, але люди не сплять, вони не хочуть помирати, радяться, діють, - бережіться, люди, ворог ходить близько, він причаївся на Горі!

Ось всі розходяться, біля хижі залишаються тільки Давило й Тур.

- Не знав я, що тебе прогнали з Ярополкової дружини, - шепоче Давило, - давно би вже поговорив. А ти, виходить, такий, як і ми...

- Хто ж ви?

- Такі, як і ти, задушні люди.

- Говори зі мною одверто, - ловить у темряві вузлувату руку Давила Тур. - Я ненавиджу, чуєш, Давиде, ненавиджу Гору, Ярополка - вони в мене все, навіть життя, забрали.

- Тоді ходімо! - підводиться Давило. - Отам збираємось зараз, - він у темряві показує рукою, - в кручах. Ходімо, Туре.

3

Вої верхніх земель посувались до Києва, розтягнувшись півколом від Остра аж до Білгорода. На них налітали часом Ярополкові дружини, що діяли вже не так, як під Любечем, уникали зустрічі в чистому полі, скрадались у лісах і налітали темними ночами, намагались бити воїв Володимира ззаду.

Проте ніщо не могло стримати воїв князя Володимира, вони розтікались навкруг, понад Дніпром і Десною, як весняні води, впав Остер, Вишгород, Білгород, передня сторожа бачила Київ, слідом за нею йшли і йшли полки.

Князь Володимир велить поставити свій намет на горах за Щекавицею, а полкам зупинитись між Дорогожичами й Оболонню. День і другий Володимир пробує копієм пробити вали на Глубочиці, вої його спускаються з нижнього валу в урвище Глубочиці, де піниться ручай, переходять його, видираються на верхній вал, рубають околля, нищать воїв Ярополкових.

Це - страшні дні, бо коли починається січа й вої сходяться віч-на-віч, кров тече по землі, збігає в Сітомлю й Глубочицю, виливається в Почайну.

Це - страшні дні, бо Ярополк, не надіючись на дружину, піднімає земське військо - княжі гридні женуть з Подолу, передграддя, Оболоні всіх чоловіків - старих, молодих і юнаків навіть - на вали, в рови, на видиму смерть.

А на самій Горі день і ніч підняті мости, зачинені ворота, якщо хто приїжджає на Гору, сторожі довго дивляться з високих веж і через прорізи в стінах і тільки тоді опускають мости, відкривають ворота. Якщо хто йде з Гори, за ним одразу ж закриваються ворота.

Гора шумить, гуде, як роздратована борть, сюди з'їхались не тільки київські, а з багатьох земель і городів волостелини, посадники, воєводи, тіуни, мужі ліпші й нарочиті. Гора нагадує великий стан, в усіх кінцях її стоять навантажені всіляким добром вози, іржуть коні, ревуть воли, бігають, напуваючи й годуючи тягло, а вночі стережуть добро холопи, смерди.

Особливо важко на Горі вночі. Ворота зачинені, підняті мости, сторожа стоїть на стінах, дивиться в темряву, але кожному ввижається, що там, унизу, вчиняється й наростає шум, може, підступний ворог уже дереться на городниці. Хто там крикнув біля Перевесищанських воріт, чому риплять жеравці на воротах від Подолу?

Князь Ярополк також не спить. Неспокійний ходить він у темряві - то посидить у Золотій палаті, то вийде в палату Людяну, спускається в сіни, позирає на вікна, прислухається до найменшого шуму за теремом, до кожного голосу в переходах.

Кроки лунають на сходах. Хтось кличе князя. Що сталось пізньої ночі на Горі?

Це повернувся з Подолу Блюд, знаходить князя, разом вони ідуть темними переходами, заходять до палати. Блюд викрешує вогонь, запалює свічку й ставить її в куточку на підлозі.

- Що скажеш, воєводо? - запитує Ярополк. Блюд важко зітхає й поволі говорить:

- Смутні вісті на цей раз у мене, княже.

- Вони прорвали вали?

- Ні, княже, вони не прорвали валів, боюсь, що їх рватимуть з двох боків...

- Я не розумію, що ти говориш, воєводо. Блюд стишує голос, схиляється до самого вуха князя, шепоче:

- Неспокійно на Подолі й у передградді, кажуть, що кияни збираються ночами, мають уже зброю.

- Так ловити їх, нищити, аки псів.

- Ой княже, княже! Коли б сила, я б давно вже всіх їх виловив. Мої люди ходять скрізь по Подолу, на Оболоні, в передградді, але нікого не можуть виявити.

- Спалити! - виривається в Ярополка. - Чуєш, воєводо, ой як би я хотів запалити весь Подол, передграддя і навіть Гору, аби все це не дісталось Володимиру.

- Це так! Сину рабині найліпше було б залишити вугілля та попіл, але як будемо самі?

Воєвода довго мовчить, дивлячись за вікно, де за Щекавицею видно вогні в стані Володимира, а потім каже:

- Думаю, княже, що нам треба вийти з Києва. Ми підемо до Родні* (*Родня - древня фортеця, що стояла над Дніпром, нижче від Канева.), там Володимир нас не одоліє, там зустрінемо печенігів, діждемось допомоги від ромеїв.

- Тікати в Родню?! Залишити стіл отців, Гору?

- Не думай, княже, що Гора так радісно зустріне Володимира. Хто він? Язичник, син рабині... Ще покійний князь Святослав хотів посадити його на Київському столі, Гора не його, а тебе попросила князем, він пішов до лапотників-новгородців. Буде йому й тепер на Горі як синові рабині...

Сухе, стомлене обличчя Ярополка смикалось від болю. Він ступив кілька разів по світлиці, і в тиші терема звуки його кроків лунали, як грім.

Тікати в Родню?

4

Кілька днів і ночей тікало з Києва воїнство князя Ярополка.