Володимир Кирилович Малик - Двоє над прірвою

легким сизуватим туманом, бо внизу, на самому її дні, тьмяно блищало “морське око”, — невеличке гірське озерце, довкола якого густо тіснилися високі смереки. До нього по крутих схилах змійками в’юнилися чистоводі гомінливі потічки.

Замасковані під кущі, дерева та брили каміння дерев’яні бараки ніяк не пасували до цієї величної і суворої краси. Вони здавалися якимись сіро-зеленими потворами, що причаїлися серед темнокорих шпильчастих дерев. Фашисти, видно, боялися, щоб табір не був виявлений з повітря. Інакше для чого б таке ретельне маскування?

Коли на майданчику запала тиша, дротяні ворота розчинилися і з табору у супроводі групи охоронців вийшов немолодий уже, але стрункий, підтягнутий есесівський офіцер. У нових блискучих чоботях, такій же новій, бездоганно випрасуваній уніформі і хвацько загнутому догори кашкеті, він ступав твердо, високо несучи голову і дивлячись прямо перед собою. Обличчя мав виразне, випещене. Псували його тільки білясті кострубаті брови та сизий шрам на переніссі, від чого ніс здавався стуленим із двох частин, що трохи криво зрослися між собою.

Володя витягнув шию, прикипів поглядом до тих брів і до того носа. Аж здригнувся від несподіванки. Аж охнув тихо.

— Що трапилося? — одними губами спитала Таня.

— Гольбах!.. Штурмбанфюрер Гольбах! — полотніючи, відповів Володя.

— Гольбах? — не повірила Таня. — Як? Той самий?.. Не може бути!.. А ти не помилився?

— Ні, не помилився… Це він… Якщо впізнає — я пропав!

Гауптшарфюрер, що супроводив гефтлінгів, виструнчився і, викинувши у фашистському вітанні руку, відрапортував:

— Пане комендант, транспорт у складі сорока восьми в’язнів доставлений у ваше розпорядження! Окрім того, зі спостережного пункту № 3 передано двох партизанів. Прошу прийняти і розписатися у документах!

Комендант поволі пройшовся перед завмерлим строєм, кивнув головою, мабуть, на знак того, що він пересвідчився у наявності півсотні чоловік, а потім підійшов до начальника варти і мовчки поставив свій підпис у папці, яку той йому простягнув.

Обидва знову викинули вгору руки, голосно вигукнувши “хайль!”

Після цього машини негайно вирушили в зворотну путь.

А комендант ще раз пройшовся перед строєм смугастих, мов зебри, гефтлінгів, пильно оглядаючи кожне обличчя, ніби хотів запам’ятати їх назавжди, а потім став посеред майданчика і сказав:

— Ви прибули в шталаг “Морське око”, таємний, засекречений філіал Аусшвітца. Різниця між центральним табором і цим шталагом та, що там є один вихід за межі табору, — на небо, — і він, ткнувши пальцем угору, зробив красномовну паузу і мрійливо глянув на безхмарне чисте небо, ніби збирався і сам туди злетіти. — А тут вихід традиційний і прозаїчніший — сюди!

І він ткнув пальцем у землю.

Стрій похмуро мовчав, мовби закам’янів. Не всім, мабуть, були зрозумілі комендантові слова, але кожен здогадався, що хотів сказати цей пихатий білявий есесівець. Дуже вже яскраво прокоментував він жестами і поглядом свою думку.

— Від вас тут вимагатимуться дві речі: праця і порядок! — далі вів комендант. — Це заявляю вам я, Отто Гольбах, відсьогодні ваш бог і ваш суддя!.. Хто працюватиме старанно і суворо дотримуватиметься раз і назавжди заведеного тут порядку, той може сподіватися на захист справедливих законів Великонімеччини. Хто ж проявить лінь або непослух, той хай нарікає на себе!.. Всім зрозуміло?

Стрій мовчав.

— Отже, всім зрозуміло, — по-своєму витлумачив цю мовчанку комендант і зробив паузу.

Володя стояв ні живий ні мертвий.

Упізнав Гольбах чи ні?.. Перший раз — ковзнув поглядом по обличчю, навіть на якусь мить заглянув у вічі. Але не зупинився і пішов далі. Коли проходив удруге перед строєм, байдуже глипнув водянистими безбарвними очима, теж, здається, на півсекунди заглянув прямо в вічі, але знову швидко перевів погляд і не зупинився.

Серце билося швидко й тривожно. Минуло ж два роки. Упізнав чи ні? Адже ця зустріч не обіцяє нічого доброго. Єдина надія на те, що не впізнав.

Пауза почала затягуватися. Гефтлінги завмерли, не сміючи поворухнутися. Есесівці теж стояли по стійці “струнко”, ждучи розпоряджень.

Нарешті Гольбах зробив крок наперед і глянув Володі просто в вічі.

— Володья, ти даремно сподіваєшся, що я не впізнав тебе… Як ти тут опинився? Само провидіння посилає мені тебе, щоб я міг звершити правосуддя! Чи не так?.. Вийди-но, хлопче, зі строю на п’ять кроків і стань ось тут, — я хочу пересвідчитися, чи це справді ти!

Володя вийшов і став насупроти коменданта. Той довго зі зловтіхою оглядав його, а потім сказав:

— Ну, що ти тепер скажеш? Зрадів нашій зустрічі?

— Дуже… Як засуджений до страти, побачивши зашморг.

— Ха-ха! Ти не позбавлений почуття гумору, хлопче! Це мені подобається. Люблю веселих людей!.. Гадаю, нам обом тут не буде скучно!

— Я теж так думаю, пане комендант… Правду кажучи, ніяк не сподівався зустріти вас тут.

— Авжеж, ти волів би бачити мене на Східному фронті. Чи для тебе було б краще, коли б я потрапив під кулі партизанів?.. Даремні сподівання! Як бачиш, я живий і здоровий і не понижений у чині…

— З чим і вітаю вас…

— Ось тут, хлопче, у твою щирість я не вірю. Як не вірю і в те, що тобі приємно бачити мене живим і здоровим.

— Чому ж?

— Бо немає підстав у тебе радіти нашій зустрічі… А от у мене — є! Та ще й яка!

— Помста?

— Хоча б… Недарма ж по-російськи кажуть: борг відплатою красний. Тобто: умів брати — умій і віддати! Тож хочу відплатити тобі сповна!

— Ну, що ж, я у ваших руках…

— Я не поспішаю! — відповів Гольбах і раптом гримнув на есесівців: — Всіх у кар’єр! До роботи!

Охоронці, що досі з наведеними автоматами закам’яніло стояли осторонь, а також похмурі, жилаві капо з довгими гумовими бичами в руках враз накинулися на в’язнів, мов люті пси. Посипалися удари. Володя став на своє місце.

— Льос! Льос! Давай! Давай! Марш!

Стрій зламався. Дехто, щоб уникнути ударів, кинувся бігти, інші понагиналися, затуливши голови руками. Але такі необачні не врахували, що це порушення порядку. І на них знову впав град ударів.

Нарешті порядок було наведено, і колона рушила.

Володя думав, що їх заведуть до табору, та есесівці поминули ворота і попростували лісовою дорогою. Незабаром вийшли на полонину — зелену вершину гори між лісами, що колись, мабуть, правила за пасовисько, а тепер була перетворена чи то на кар’єр, де добували камінь, чи на якийсь підземний завод.

Коли мовчазна колона зупинилася перед дротяними ворітьми, Володя окинув усе довкола пильним поглядом.

Кар’єр, без сумніву, було утворено при допомозі велетенського вибуху. З трьох боків він обнесений подвійною дротяною загорожею; над нею здіймалися сторожові вишки, з яких грізно