Марина та Сергій Дяченко - Ключ від Королівства

поки нічого не трапилося, поки не зачинилися двері…

На мене навалилися ззаду і притиснули до землі. Вирвали з рук посох…

І все щезло.

* * *

— Ліно… Ліно, у тебе обличчя в крові. На, випий води…

Повіки розпухли, я дивилася на світ крізь вузькі щілинки.

— Ліно… Ти найбільший маг. Ти не слабша за Оберона, тепер ми це точно знаємо. Може, ти навіть сильніша… Вмивайся…

Уранішнє сонце віддзеркалювалося у воді швидкоплинної річечки. Шуміла й булькала вода. Пахло димком, лісом і зовсім трішечки — морем.

Так. Тепер уже точно море близько.

Але що зі мною сталося? Чому принц і Ельвіра відводять очі?

Я простягнула руки до води. Над річечкою танув уранішній туман…

Туман. Я все пригадала. Я була майже на порозі будинку!

— Це ти мене збив? — запитала я принца.

Той дивився убік.

— Розумієш… ми так зрозуміли, що… ти хочеш нас кинути. Там, за дверима, був твій світ? — ніяково відповів принц.

Я мовчала.

— Це напевне була пастка… — голос Ельвіри тремтів, однак вона намагалася говорити бадьоро. — Королеві не підвладні переходи між світами.

— А якщо підвладні? — похмуро запитала я.

— Ні. Це була ілюзія.

-А якщо правда? Хто ви такі, щоб за мене вирішувати?

Принц облизав губи.

— Ми — ніхто, — відповіла Ельвіра, тепер у її голосі звучав докір. — Просто ми — твоє Королівство. Просто ти — наша єдина надія.

— Саме так! Ви мене використовували. І тоді, коли захотіли піти від Оборона, і зараз.

— Ліно! — принц підвищив голос. — Ти сама не розумієш, що кажеш! Ти витримала такий бій, що про нього б пісні складати… І складатимуть! Співатимуть про твою перемогу над королевою туману! Тебе очікує слава, тебе очікує…

— Запхай свою славу… знаєш куди? Я додому хочу!

Похитуючись, я встала. Річка круто повертала, у її коліні лежав піщаний пляжик — чистий і світлий. Береги заросли травою. Навколо камінців вирували водокрути. Скинулася велика рибина. Гарне місце.

— Де мій посох?

— Ось. Візьми…

Я вирвала свою зброю з рук принца і, не глянувши на них, попрямувала геть.

* * *

День я згаяла, валяючись на гарячому піску голяка на дальньому березі, захищена від чужих поглядів двома великими валунами. Забачивши моє тіло, вкрите синцями, з грубим шрамом на місці перелому і випнутими ребрами, вжахнувся б будь-який дільничний лікар.

Коли сонце піднялося зовсім високо, я переповзла в тінь і проспала кілька годин. Мені нічого не снилося.

Літали над водою бабки.

Я знала, що до моря рукою подати. Завтра ми вийдемо на берег. І можливо, вже завтра Ельвіра і принц зможуть, нарешті, заснувати своє Королівство.

Хоча тепер мені в це не дуже вірилося.

Світло ліхтаря, що падало з прочинених дверей, у моїй пам’яті все блідло й блідло. Ото було б чудово, якби, зупинившись на порозі свого світу, я гордо повернула б назад! І сказала б принцові й Ельвірі… Та де там — кинула б в обличчя туманній бабищі, яка вирішила наприкінці з мене покепкувати… Сказала б твердо і з гідністю: «Ні, я відмовляюся повертатися додому, поки мій обов’язок тут не виконано».

І бабища змилася б осоромлена. І принц з Ельвірою потупили б очі.

…Невже це могла бути ілюзія? Пастка? Невже я не впізнала б рідний будинок, під’їзд, таку знайому лавку, на якій ми з Обероном сиділи поряд?

Не має значення.

Проклята бабища все-таки вкрала мою перемогу, залишивши замість гордості розчарування й сором.

Розділ двадцять третій

Надія

Рано-вранці ми мовчки доїли залишки вчорашньої юшки, мовчки вмилися в річці й мовчки рушили в дорогу.

Вітер доносив запах йоду. Ялинки змінилися на сосни. До їхнього шуму додавався далекий звук хвиль.

Угрузаючи в піску, ми піднялися на пагорб і побачили його. Воно лежало, таке, як у моїх мріях, таке, як на рекламних картинках і кольорових фотографіях: синьо-бірюзове, в пінних баранчиках, вільне й чисте море.

Підійшов принц. Міцно обійняв мене за плечі:

— Ти зробила це, Ліно. Ти змогла. Спасибі тобі.

Я обережно вивільнялася:

— Нема за що. Підемо далі чи влаштуємо привал?

* * *

Уночі принц і Ельвіра пішли купатися. Вони пустували в хвилях майже голі, бризкались одне на одного, сміялися, верещали й поводилися, як дітлахи в перший день канікул.

Для них усе страшне скінчилося. Вони перемогли й могли тепер радіти життю. Закохані скоро одружаться — хіба не привід для тріумфу?

Я сиділа на піску, і в мене не було бажання не те що входити у воду, навіть знімати важкі чоботи. Нічним баченням я могла підглядати, проте я дивилася в інший бік. Мені не було діла до принца з Ельвірою. Настав час моєї абсолютної самотності.

Ці двоє отримали, що хотіли, принаймні скоро отримають, це вже точно. Коли сонце саме сідало за горизонт, я вилізла на сосну й побачила за пагорбом димок, що здіймався над рибальським селищем… Отже, можливо, уже завтра принц стане королем, Ельвіра — королевою, а я зможу повернутися додому.

От тільки радості не було. Була туга, ніби в черзі до зубного, — швидше б усе це скінчилося.

У піску дотліло багаттячко зі смолянистих соснових гілочок. На розстеленому носовичку горою лежали фрукти — їх тут було багато. Вони росли на кущах і на низеньких деревах, смаком нагадували яблука, однак були солодшими й соковитішими. Принц і Ельвіра збиралися влаштувати маленький бенкет перед весіллям…

Хай бенкетують.

Я взяла кілька фруктів, запхала за пазуху й побрела вздовж берега — шукати собі місце для нічлігу.

* * *

Сонце стояло вже височенько, коли ми вирушили здобувати моїм високостям нове Королівство.

Ішли кромкою вологого піску між морем і берегом, і за нами тягнувся потрійний ланцюжок слідів. Принц без угаву говорив, сміявся, наспівував, Ельвіра, ніжно поглядаючи на нього, усміхалася. А я крокувала поряд, косувала на цих двох і все більше починала хвилюватися.

Ні, небезпеки попереду не було — посох мовчав. Однак занепокоєння наростало, і я не могла зрозуміти, що саме мені не подобається. Сонечко світить, море заспокоїлося і більше не штормить, на смужці мокрого піску блищать мальовничо розкидані прибоєм, перламутрові осколки мушель…

Усе добре. Усе має закінчитися благополучно. А як іще?

Рибальське селище було вже добре видно. Велике, багате, будинки гарні, подекуди двоповерхові. Дерев’яна башточка височить над усіма будовами — може, ратуша? І човни в морі — багато човнів, близько й далеко, під білими, жовтими та зеленими вітрилами.

Принц уповільнив крок.

— Може, не поспішати? Вони зараз усі в морі… Дочекаємося, коли зберуться на березі? — запропонував він.

Я знизала