Девід Герберт Лоуренс - Коханець леді Чатерлей

тоді прийми те «інколи», коли заповнюється проміжок і приходять хвилини. Та вони повинні самі прийти, їх не можна силувати.

Раптово клацнувши, кровоточиве жадання, яке тягло його до неї, розбилося. Він розбив його, тому що так мало бути. Вони мають іти назустріч з обох боків. І якщо вона не йшла до нього, він не буде переслідувати її. Не мусить. Він повинен іти геть і чекати, поки вона прийде.

Повільно, замислено він повернувся, приймаючи назад свою ізоляцію. Він знав, так буде краще. Вона має прийти до нього, волочитися за нею немає сенсу. Немає сенсу!

Місіс Болтон побачила, як він зник, побачила, як за ним побіг собака.

— Ну, ну! — сказала вона. — Він — єдиний, на кого б я ніколи не подумала, і саме той, на кого варто було подумати. Хлопцем добре ставився до мене, після того як я втратила Теда. Ну, ну! Що б він сказав, якби дізнався!

І вона, тріумфуючи, глянула на Кліфорда, який уже заснув, і нечутно вийшла з кімнати.

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

Коні перебирала речі в одній з нежилих кімнат Реґбі, їх було декілька: будинок нагадував заповідник, а сім'я ніколи нічого не продавала. Батько сера Джефрі любив картини, а мати сера Джефрі — меблі чінквеченто. Сам сер Джефрі любив старовинні різьблені дубові скриньки, скриньки для церковного начиння. Так усе це переходило від покоління до покоління. Кліфорд збирав дуже модерні картини за дуже помірні ціни.

Отже, в цій кімнаті виявилися погані картини сера Едвіна Лендсірза[19], патетичні пташині гнізда Вільяма Генрі Ханта[20] та інший академічний мотлох, якого вистачало, щоб налякати дочку члена Королівської академії. І вона вирішила якогось дня все це переглянути і розчистити. Крім того, її цікавили гротескові меблі.

Ретельно запакована, щоб запобігти пошкодженням і шашелю, знайшлася стара фамільна колиска з палісандра. Щоб подивитися на неї, довелося її розгорнути. В ній була своєрідна краса. І Коні довго розглядала її.

— Як безмежно шкода, що ніхто нею не скористається, — зітхнула місіс Болтон, котра допомагала Коні. — Правда, такі колиски вже вийшли з моди.

— Може, вона ще стане в пригоді. У мене може народитися дитина, — недбало кинула Коні, так ніби йшлося про новий капелюшок.

— Ви маєте на увазі, якщо з сером Кліфордом щось трапиться, — пробелькотіла місіс Болтон.

— Ні! Я маю на увазі, коли все буде по-старому. У сера Кліфорда тільки параліч м'язів… на інше він не вплинув, — Коні брехала так природно, мов дихала.

Цю ідею їй вклав у голову Кліфорд. Він сказав:

— Звичайно, в мене ще можливо, буде дитина. Не такий я вже каліка. Потенція може легко вернутися, навіть коли м'язи попереку і ніг паралізовані. А тоді сім'я можна ввести.

І справді, в періоди такої енергійної й важкої праці над проблемами шахт він відчував, ніби до нього повертається сексуальна потенція. Коні сприймала це з жахом. Та вона виявилася достатньо розумною, щоб з власною метою використати його припущення. Адже, якщо вдасться, вона народить дитину.

У приголомшеної місіс Болтон на мить перехопило подих. Але, прийшовши до тями, вона не повірила, запідозрила хитрощі. Хоча лікарі в наш час уміють робити такі штучки. Вони можуть узяти і ввести сім'я.

— Ну, моя пані, я надіятимуся й благатиму за вас Бога. Для вас і для всіх це буде чудово. Дитина в Реґбі! Як би тут усе змінилося!

— Авжеж! — сказала Коні.

І вона відібрала три картини членів Королівської академії шістдесятилітньої давності, щоб відіслати їх герцогині з Шортлендзу для наступного благодійного базару. Цю даму називали «базарною герцогинею», і їй мали сподобатися три оправлені в рами королівські академіки. З цього приводу вона може навіть завітати в гості. О, як лютував Кліфорд, коли вона до них приїжджала!

«Боже милий! — думала місіс Болтон. — Невже ти готуєш для нас дитину Олівера Мелорза? Боже милий, у колисці лежатиме тевершелське немовля! І не зганьбить її, авжеж!»

Серед інших жахіть кімнати була досить велика коробка, покрита чорним лаком, чудовий, майстерний витвір якоїсь шістдесятилітньої давнини, наповнена всім, що собі тільки можна уявити. Зверху лежав компактний туалетний набір: пензлики, пляшечки, дзеркальця, гребінці, коробочки, навіть три чудові маленькі бритвочки у безпечних футлярах, чашка для гоління і всяке інше. Нижче містилося різне письмове приладдя: промокальний папір, ручки, чорнильниці, папір, конверти, записні книжки, а під ними чудовий набір для шиття з трьома ножицями різних розмірів, наперстками, голками, шовковими і простими нитками, яєчком для штопання, і все це вищої якості і чудово виконане. Далі виявився невеликий набір ліків — пляшечки з наклейками «Настоянка опію», «Мирова настоянка», «Гвоздична есенція» тощо, однак усі пляшки були порожні. Усе зовсім нове, і вся ця коробка в закритому вигляді була завбільшки як невелика, але товста сумка для вікенду. А всередині все було гарно прилаштовано. Пляшки не могли б розхлюпатися — так тісно вони прилягали одна до одної.

Чудово вигадана й виконана річ, відмінна робота у вікторіанському стилі. Та було в ній щось потворне. Мабуть, це відчув хтось із Чатерлеїв, тому коробкою ніхто не користувався. Вражала її якась особлива бездушність.

Однак місіс Болтон була в захваті.

— Гляньте, які чудові щіточки, такі дорогі, є навіть пензлики для гоління, три, і всі такі гарні! А ці ножички! Нічого кращого за гроші не купиш! Які милі!

— Правда? — запитала Коні. — Тоді візьміть це собі.

— О, ні, моя леді!

— Звичайно, візьміть! Тут воно пролежить до страшного суду. Якщо ви не візьмете, то я разом з картинами відішлю коробку герцогині, а вона цього не заслужила. Будь ласка, візьміть.

— О, ваша світлість! Я ніколи не зможу вам віддячити.

— І не потрібно старатися, — засміялася Коні.

І місіс Болтон, розпашіла від збудження, попливла вниз, несучи в руках велику й дуже чорну коробку.

Містер Бетс у двоколці відвіз її разом з коробкою в село, додому. Щоб похвалитися, місіс Болтон довелося запросити деяких подруг: шкільну вчительку, дружину аптекаря, місіс Відон і дружину молодшого касира. Всі визнали, що коробка надзвичайна. А тоді почали перешіптуватися про дитину леді Чатерлей.

— Усілякі дива трапляються! — сказала місіс Відон.

Але місіс Болтон наполягала, коли дитина справді народиться, то це буде дитина сера Кліфорда. Отак!

Невдовзі по тому парафіяльний священик лагідно спитав Кліфорда:

— Невже ми справді можемо сподіватися на спадкоємця Реґбі? Дійсно, це була б Божа благодать!

— Ну! Сподіватися можна, — сказав Кліфорд з легкою іронією і водночас з деякою впевненістю. Він сам почав вірити, що цілком можливо матиме власну дитину.

Одного полудня