Володимир Рутківський - Джури козака Швайки

зі Сторожового дуба, та все ж Демко бачив і закрут лісової дороги, що в’юнилася на Воронівку, і присульський луг, і частинку Вовкулацького кута. Власне, на острішші цього кута він і спочивав.

Демко чекав повернення пана Тишкевича.

Зрештою, йому кортілося махнути на все рукою і гайнути в село до діда. Проте він дав слово Тишкевичу, що чекатиме його саме тут, на умовленому місці.

А Тишкевич сказав таке:

— Не можна тобі, Демку, з’являтися у Канівцях без мене. Схоплять і кинуть в холодну як боржника. А тут, — він поплескав по саквах, — дещо є. І для пана Кобильського, і для нас з тобою.

Тож Демко лежав на стовбурі вільхи і знічев’я згадував усе, що трапилося з ними за останні дні.

Після того, як Тишкевич закупив коней у татарських пастухів, вони майже без пригод дісталися до дніпровських плавнів.

Щоправда, неподалік від плавнів натрапили на татарський загін. Проте Тишкевич показав старшому охоронний знак, про щось з ним перемовився, і татари відпустили їх.

Було це за два дні до того, як вони дісталися до Дніпра. І першою людиною, яку вони розшукали в плавнях, був русявий балакучий хлопець, не на багато старший від Демка. Хоча спочатку балакучості він не проявляв. Навпаки, тримався насторожено і довго не хотів з ними розмовляти. Лише тоді, коли ображений його настороженістю Тишкевич сів на коня і на прощання сказав русявому, аби той остерігався татарського вивідника Швайки, — той, зрештою, повірив, що до нього завітали люди, яким його доля не байдужа.

— Ти диви! — вигукнув він. — А мені ж було сказано: бережися недобрих людей! Мовляв, у цих місцях багато всілякої наволочі блукає.

— Хто казав?

— Та Швайка, хто ж іще! Вони разом з Вирвизубом проїжджали тут тижнів зо два тому. Дивилися, хто ще, крім мене, промишляє у цих плавнях.

— Навіщо їм це потрібно? — здивувався Тишкевич.

— Ну як же! Щоб, значить, за першим знаком зібратися разом і йти на татарів… Ич, який! Сам каже: бережися — і сам же татарський вивідник!

Тишкевич поторсав кінчик горбатого носа й сказав:

— Шкода, що нас тут тоді не було. Ми б його вивели на чисту воду. Ну гаразд… То як тобі в плавнях — не сумно самому?

— Таке скажете! — заторохтів русявий. — Тут нашого брата, ого, скільки! Он бачите криву вербу за очеретами? То біля неї Тимко Лемішка з Немирова промишляє, рибу ловить та в’ялить. Каже, що в них, у Немирові, риба цінніша за хутро. Проте й бобрами, звісно, не гребує. А за Лемішкою литвин Грек козакує. Цього тільки хутро цікавить та шкірки. А далі вже й не знаю, хто. Подейкують, що там навіть турки є. І татар вони ненавидять не менше, ніж ми. А по ту руку, — русявий повів угору по Дніпру, — Остап Сорока з Кропивної, тоді Григір Очеретянка з Пискуном і Митро Завірюха з Ірклієва. А далі вже козакують хлопці Вирвизуба.

А його самого звали Яньком Верховодкою. І ще Янько повідав, що йому дуже щастить на бобра.

— Оце трохи ще наполюю, та й подамся назад, до тата з мамою, — сказав Янько. — У нас сім’я велика, їм важко усіх прогодувати.

— І багато вже вполював? — байдуже поцікавився Тишкевич, длубаючись тріскою в зубах.

— Та є дещо, — задоволено відказав Верховодка, — і хутро є, і риба.

Спати вони залишилися у Верховодки.

Зранку Тишкевич провів Янька до його плоскодонки, бо Верховодка сказав, що збирається рибалити.

Довго їх не було. Нарешті повернувся Тишкевич, збуджений і веселий.

— Тепер хутра наші, — сказав він Демкові. — Ну й торгувалися ж ми з цим клятим Яньком! Трохи до бійки не дійшло.

І він подався до куреня, де, як Демко запримітив ще звечора, лежала в’язка бобрових шкірок.

— А сам Янько де? — запитав Дурна Сила. — Чому він не повернувся?

— Зайнятий, — неуважно відповів Тишкевич. Він саме заходився рахувати шкірки. — Там теє… осетр добрячий потрапив на гачка… Дванадцять, тринадцять… Не будемо ж ми чекати його до пізньої ночі! П’ятнадцять, шістнадцять… Усе правильно.

В’язанку Тишкевич запхнув у сакви, що були приторочені до третього коня, і вони подалися далі. Шкода, що Демко не попрощався з Верховодкою. Дуже йому сподобався цей говіркий і привітний хлопець. От з таким би разом покозакувати!

А от до Грека Тишкевич Демка не взяв. Зупинив край верболозу і наказав:

— Чекай краще тут. А то в тебе, друже, обличчя якесь таке. Як подивиться хтось, то або не пускає, або за свій товар удвічі дорожче править…

Залишив Тишкевич йому коней, а сам подався у плавні розшукувати Грека. А Демко приліг край ковбані і заходився розглядати своє обличчя. Звичайне обличчя. І ніс, як у людей, і очей двійко, і вуха на місці… Дивно, чому про нього Тишкевич таке каже!

Повернувся Тишкевич з в’язанкою чи не більшою за ту,