Юрій Володимирович Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 1

білими пір'їнами хмарин, невтомно виспівував свою веселу пісеньку жайворонок.

– Ну як? Назад не тягне? – посміхнувся Богун до Омелька, який їхав поруч і роздивлявся, мов не пізнавав навколишнього.

Омелько знизав плечима.

– Що я, прив'язаний? Савка Обдертий за курінного залишився, тож можу гульнути. – Омелько різко втягнув у себе пахнуче пилом дороги повітря. На скаліченому рубцями обличчі з'явився вираз задоволення і умиротворіння. – Коли ще час з'явиться…

– Гарно в нас! – тільки й відповів Богун.

Кілька хвилин мовчки їхали.

– Омельку, для чого ти їдеш до Конєцпольського?

– Та борг один треба повернути.

– Борг?

– Так. Минулого року військова казна брала в борг сукно і ще деякий крам у барських купців. Але справжнім господарем того краму є коронний гетьман. Тож тепер кошовий шле пану гетьману «подарунок» – триста злотих і листа, де перераховує кількість отриманого в борг і відсотки за півроку.

– Дивно.

– А що ж тут дивного?

– Але постанови сейму про заборону постачання Січі, Кодак, чати з жовнірів у степу?

Омелько саркастично посміхнувся:

– Ти просто не знаєш Конєцпольського. Сей добрий чоловік надто падкий до грошей, щоб виконувати постанови сейму. Що, звичайно, не заважає йому карати людей, мілкіших за себе, за порушення цих постанов. Такі відсотки, які йому заплатила наша казна, можуть спонукати до порушення й більш вагомих заповідей.

– Але якщо про це стане відомо?

– Ну й що з того? Кого йому боятися?

– Не знаю… Хто ж буде виконувати закони в державі, коли їх порушує сам коронний гетьман?

– Не шляхта, точно.

Омелько припалив кресалом трут і розкурив люльку.

– Від батька нічого не було? – запитав, змінюючи тему розмови.

– Ще восени листа присилав. Писав, що все добре, я тоді тобі казав.

– А-а… Пам'ятаю. Що ж, зробиш старому радість, скільки це років, як ти на Низу?

– П'ять було.

– Уже п'ять… Ех, летить час. То ти як, одразу додому, чи зі мною до Бару?

– Та проїдуся з тобою.

– От і добре. Удвох дорога коротша, настрій ліпший. А в Бару однієї шинкарки дочку тобі покажу. Добра така Оксана, славна. З такою б і я… Але куди там!

Богун подивився на курінного:

– Що ж так?

– А вона моєї пики боїться, – Омелько підморгнув Іванові, і той відзначив, що обличчя, порубане колись польським жовніром, дійсно мало вираз звірячої люті. Ех, і що вона розуміє, та невідома Оксана. Хіба хтось може не помічати, яке в Омелька золоте серце і добра душа!

– Оксана, кажеш… – Богун мить помислив, щось пригадуючи. У пам'яті сплив далекий спогад про вкриті верболозом береги Дніпра, море зірок над головою і біле личко, облямоване потертим овечим хутром старого кобеняка. – Я в Барі іншу дівчину знаю, – нарешті вимовив він.

Омелько здивовано звів голову:

– Он як? І що то за дівчина?

– Ганною звати.

– Коли ж ти встиг, босяк? Наче весь час на очах…

– Уміти треба! – Іван зрозумів, що курінний не пам'ятає тієї їхньої розмови в чайці перед бурею. Що ж, це не дивно. А хіба сам Іван не забув швидкоплинне своє почуття, захопившись буянням вільного січового життя? Напевне, забув. Тільки чомусь тепер, коли почув назву міста Бар, багато разів бачений і трохи померхлий від часу образ знову з'явився перед очима.

Омелько голосно розсміявся у відповідь на останнє зауваження Богуна. Від громоподібного сміху з куща шипшини, який самотньо стояв при дорозі, пронизливим свистом здійнялася зграйка птахів. З несподіванки Омельків кінь сахнувся вбік і захропів.

– Тпру! І якого ката тобі діється?! Гарматних пострілів не боявся… – осмикнув козак коня і подивився на Богуна. – А ти не промах!

До широкої, кованої почорнілими залізними обаполками брами, подорожні наблизилися ранком наступного дня, коли сонце, позолотивши мури фортеці, веселим гостем зазирнуло в невеличкі підсліпуваті вікна кам'яних будівель, що ними густо було забудовано польську частину Бару – на пагорбі, неподалік від рятівних веж цитаделі. Козаки проїхали підйомний міст над ровом, заплатили мито на митниці і неспішно проїхали напівтемряву вежі воріт. Вартові жовніри ще куталися у свої сині жупани від ранкової прохолоди, але в кузнях уже дзвеніло, на вулицях рипіли вози, урочисто співали дзвони в церквах. Бруківкою поспішали міщани, заклопотані справами, що їх приніс новий день. Опинившись серед круговерті великого міста, запорожці спочатку розгублено притримали коней, але згодом, розпитавши дорогу, подалися до високої вежі, в якій було розташовано ратушу. Через десять хвилин кружляння проміж закіптюжених стін, брудних подвір'їв, з купами сміття, які подекуди мало не перегороджували вулиці, коні винесли приятелів на досить широкий майдан, де поряд з високим дахом побудованого в готичному стилі костьолу здіймала в небо свої стіни вежа міської ратуші.

На сходах біля вежі завмерли на чатах два кірасири в начищених до блиску панцирах з великими наплічниками, сегментованими броньовими пластинками на руках, кільчастих рукавицях з великими залізними крагами, шоломах-бургіньйотах і широких штанях, які доходили їм лише до колін. Броньовий пластинчатий захист, подібний до того, котрий укривав руки жовнірів, був і поверх штанів на стегнах. Коліна закривали гострі залізні наколінники. Нижче колін дивна одежина закінчувалася білосніжними гетрами і великими чорними черевиками із залізними пряжками.

– Ти ба! – хмикнув Омелько. – І що воно на себе натягнуло? їй-бо, неначе підстрелений!

– Мода така тепер. Німецька, – кинув Богун, нудьгуючи.

– Та хоч би і французька! – змахнув рукою Деривухо і звернувся до вартових: – Гей, вояки, мову українську розумієте?

Вартові не відповіли, лише сильніше стиснули в руках восьмифутові ратища алебард і вперли похмурі погляди в запорожців.

– Трясця вашій матері! – підсумував Омелько. – Напевне, не розуміють.

– А хоч би й розуміли, розмовляти не бажають.

– Точно.

– Чи все ж таки не розуміють?

– Хто їх зна! От якби якому гарячої смоли за обшивку, може б почули, якою мовою таке велике цабе спілкується.

Кірасири мовчали, але по їхньому вигляду було помітно, що вони розуміли все сказане. Обличчя під бургіньйотами поступово набирали бурякового відтінку, очі меншали, перетворюючись на зрізи мушкетних стволів.

– І що будемо робити? – почухав потилицю Омелько.

– Спробуй на мигах показати, – засміявся Богун. Його почала забавляти ця гра і вигляд кірасирів, котрі вже майже кипіли.

– Панове німці! – почав Омелько урочистим голосом. – Я ось тут маю честь представити кошового отамана Війська Запорізького Низового, тож мені конче необхідно побачити коронного гетьмана вашого неперевершеного війська польського. Лист у мене до його ясновельможності.

Тиша. Красири вперлись поглядами голодних хортів.

– Таки не розуміють.

– Слухай, пане отамане, – мовив Богун, – а ти їм не казав, що лист важливий, і гетьманська мосць його дуже очікує?

– Я думав, вони знають!

– Навряд…

Нарешті один із жовнірів не витримав: