Сьюзен Коллінз - У вогні

«Саме це ти щойно довела», — промовив Геймітч, потираючи шию.

«То як, союзники?» — спитала Мейсилі.

Й вони заключили пакт, який усе одно рано чи пізно доведеться розірвати, якщо сподіваєшся повернутись додому і постати перед своїм округом.

Як у нашій із Пітою ситуації, разом їм було значно краще. Вони довше відпочивали, розробили систему, щоб збирати більше дощівки, бились у команді, ділились їжею з припасів загиблих трибутів. Але Геймітч і досі був сповнений рішучості рухатись уперед.

«Навіщо?» — повсякчас запитувала Мейсилі, а він ігнорував її запитання, доки вона не відмовилась іти далі без пояснень.

«Десь же має бути кінець, правильно? — нарешті мовив Геймітч. — Арена не може бути безмежною».

«І що ти сподіваєшся там знайти?» — поцікавилась Мейсилі.

«Не знаю. Можливо, щось корисне», — відповів він.

Коли ж вони, скориставшись паяльною лампою, яка знайшлася в рюкзаку одного з кар’єристів, нарешті продерлися крізь щільний живопліт, то опинились на сухій рівнині, що вела до урвища. На дні урвища зачаїлося гостре каміння.

«Геймітчу, оце і все. Ходімо назад», — запропонувала Мейсилі.

«Ні, я зостанусь», — почула вона у відповідь.

«Гаразд. Нас залишилось усього п’ятеро. Тому, гадаю, нам ліпше попрощатися просто зараз. Не хочу дочекатися, поки зостанемося тільки ти і я.

«О’кей», — погодився він. І все. Ні руки їй не потиснув, навіть не подивився на неї. І вона пішла.

Геймітч довго ходив туди-сюди вздовж урвища, ніби намагаючись щось для себе зрозуміти. Ногою зіштовхнув у безодню камінчик — і той зник у глибинах. Але за хвильку, коли Геймітч присів відпочити, камінчик вилетів назад і приземлився просто перед ним. Геймітч, цілком спантеличений, витріщився на нього, а тоді його обличчя дивно напружилося. Він скинув зі скелі камінь завбільшки з кулак — і заходився чекати. Коли той прилетів назад і впав просто йому в долоню, Геймітч розреготався.

І тут долинув зойк Мейсилі. Пакт було розірвано, вона сама це зробила, тож ніхто б не зміг звинуватити Геймітча, якщо б він просто проігнорував крик. Але Геймітч усе одно кинувся на звук. Та запізнився: коли він прибіг, то встиг лише побачити яскраво-рожеву пташку з довгим тонким дзьобом, останню зі зграї: пташки геть подзьобали Мейсилі горло. Він тримав дівчину за руку до останнього подиху, а я згадала Руту і те, як я також запізнилася її врятувати.

Того самого дня, трохи згодом, іще один трибут загинув у бійці, а іншого зжерла зграя пухнастих білок. Тепер за корону боролися тільки двоє — Геймітч і дівчина з Округу 1. Вона була крупнішою і меткішою за нього, і коли спалахнула неминуча сутичка, бій був довгим, кривавим і жорстоким, обидва супротивники отримали важкі поранення, може, й смертельні, й ось нарешті Геймітч залишився беззбройний. Спотикаючись, долонею затуляючи рану на животі, щоб не повипадали кишки, він почав тікати від дівчини в ліс, а вона переслідувала його з сокирою, єдиний удар якої став би смертельним. Геймітч прямував просто до свого урвища, й коли він уже добіг до краю, дівчина жбурнула сокиру. Геймітч вчасно впав на землю, і сокира полетіла у прірву. Беззбройна дівчина просто стояла, намагаючись зупинити кров, що юшила з її порожньої зіниці. Мабуть, дівчина сподівалася, що переживе Геймітча, який уже бився в конвульсіях на землі. Але вона не знала того, що знав він: сокира повернеться. І коли та вилетіла з прірви, то встромилася просто дівчині в голову. Почувся гарматний постріл, тіло забрали, і голос по гучномовцю оголосив перемогу Геймітча...

Піта вимкнув касету, і ми якийсь час просиділи у тиші.

Нарешті Піта промовив:

— Таке саме силове поле, як на дні урвища, і на даху Тренувального центру. Якщо схочеш стрибнути, щоб накласти на себе руки, тебе відкине назад. Геймітч знайшов спосіб зробити з нього зброю.

— Зброю не тільки проти трибутів, але й проти Капітолія, — відповіла я. — Думаю, продюсери такого не очікували. Не передбачалося, що арена включатиме і силове поле. Продюсери й уявити собі не могли, що хтось зможе використати його як зброю. Збоку це мало такий вигляд, наче Геймітч пошив їх у дурні. Ось чому я не пам’ятаю, щоб це показували по телевізору. Це ж майже те саме, що й наша витівка з ягодами!

Я не втрималась і розсміялась — по-справжньому розсміялась, уперше за багато місяців. Піта тільки похитав головою, ніби я з’їхала з глузду. А може, і з’їхала. Трошки.

— Майже, але не зовсім, — промовив Геймітч позаду нас.

Я повернула голову, побоюючись — він розлютився, що ми переглянули касету. Але він лише посміхнувся і сьорбнув вина з пляшки. З тверезістю покінчено. Мабуть, я мала б засмутитися, що Геймітч знову п’є, але мене турбувало інше.

Я кілька тижнів намагалася зрозуміти, хто ж мої супротивники, навіть не замислюючись над тим, хто мої союзники. А тепер у мені почала зростати певність — я знаю, який Геймітч насправді. І починаю розуміти, яка насправді я. Отже, двійко трибутів, які завдали Капітолію стільки клопотів, напевне вигадають, як повернути Піту додому живим.

Розділ 6

Оскільки Флавій, Вінія та Октавія неодноразово готували мене, процес давно мав стати рутинним. Але я й уявити не могла, яке на мене чекає емоційне випробування. Причепурюючи мене, всі троє принаймні двічі заливалися сльозами, а Октавія взагалі рюмсала безперестанку весь ранок. Як виявилося, вони дуже до мене прихилились і їх страшенно засмучувала сама думка про те, що я повертаюсь на арену. До того ж, якщо не буде мене, не буде й можливості відвідувати всілякі гучні заходи, на кшталт мого весілля, от вони й розклеїлися. А побути сильними, щоб підтримати товариша, навіть не спало їм на думку, і тепер я повинна була заспокоювати їх. Оскільки саме я йшла на вірну смерть, це трохи дратувало.

Однак мені пригадалися слова Піти про служку в поїзді, який був засмучений тим, що переможці опиняться на арені вдруге. Про те, що навіть капітолійцям це не до шмиги. Я й досі думала, що з першим звуком гонга все забудеться, але все ж таки для мене стало одкровенням, що мешканці Капітолія мають до нас якісь почуття. Певна річ, вони не проти, аби щороку на арені вбивали дітей. Але про переможців вони знають так багато, особливо про тих, хто носить корону не перший рік, що й призабули: ми — звичайні люди. Тепер їм здається, що на арені помиратимуть їхні друзі.