Стівен Кінг - Сяйво

пухлина в мозку як у сина джона ґантера або м’язова дистрофія ох ісусе діти його віку захворівають на лейкемію повсякчас радіотерапія хіміотерапія у нас нема грошей ні на що таке але звісно вони не можуть просто відмовити вам залишити помирати серед вулиці хіба не так тим більше у нього все в порядку все в порядку все в порядку ти не мусиш дозволяти собі про таке думати)

(Деннііі…)

(про ейлін і)

(Деннііі…)

(про ту машину)

(Деннііі…)

Але Тоні там не було. Тільки його голос. Та й той затихав, і Денні вирушив слідом за ним у темряву, падаючи перекидом у якусь чародійну діру між гойдливими мокасинами доктора Білла, повз якийсь гучний стукіт, ще далі якась ванна плавала беззвучно у пітьмі з чимось жахливим, що розсідалося в ній, повз якісь звуки, що нагадували ніжне дзеленькання церковних дзвонів, повз якийсь годинник під скляним куполом.

Потім у тій темряві кволо проткнулося прикрашене гірляндами павутиння якесь самотнє світло. В його слабенькому жеврінні проявилася кам’яна долівка, вогка й неприємна на вид. Звідкілясь, неподалік звідти, лунало якесь рівномірне, механічне ревіння, проте приглушене, не лячне. Присипляюче. Це та річ, що забудеться, подумав Денні з млявим здивуванням.

Коли його очі призвичаїлися до мороку, прямо перед собою він побачив Тоні, просто силует. Тоні на щось дивився і Денні напружив очі, побачити, що там таке.

(«Твій тато. Бачиш свого тата?»)

Звісно, він побачив. Хіба міг він його не впізнати, бодай навіть у цьому кволому світлі підвальної лампочки. Тато укляк на долівці, спрямувавши промінь ліхтарика на старі картонні коробки й дерев’яні ящики. Ті картонні коробки були старими, розкислими; деякі з них лопнули, вивергнувши з себе на долівку потоки паперів. Газети, книжки, якісь віддруковані шматки паперу, схожі на рахунки. Його тато з великим інтересом усе це розглядав. А потім тато підвів голову й посвітив ліхтарем в іншому напрямку. Його промінь напоровся на іншу книгу, таку велику, білу, перев’язану золотим шнуром. Нібито в обкладинці з білої шкіри. То був пам’ятний альбом. Раптом Денні схотілося негайно покликати тата, сказати йому, щоб не чіпав того альбому, що деякі книги не варто відкривати. Але тато вже пробирався в той бік.

Механічне ревіння, про яке він тепер уже здогадався, що це котел «Оверлука», який тато перевіряв по три-чотири рази кожного дня, перейшло у зловісне, ритмічне сіпання. Воно почало звучати немов… немов хтось там гупає. А запах вологої цвілі й зопрілого паперу тим часом перемінявся на щось інше… на задурливий, ялівцевий запах Отого Поганого. Він наче парою оповив його тата, коли той потягнувся по альбом… і вхопив його.

Тоні ховався десь у темряві

(«Це нелюдське місце плодить людей-монстрів. Це нелюдське місце

і знову й знову повторював те саме, незрозуміле.

плодить людей-монстрів»)

Знову падіння крізь темряву, тепер під акомпанемент важкого громового грюкання, яке більше не було ревінням котла, а було гахканням молотка, що з посвистом врізається в шовковисті шпалери, вибиваючи клуби вапняного пилу. Безпорадне зіщулення на синьо-чорному джунглевому килимі.

(Виходь)

(Це нелюдське місце)

(і отримай кару!)

(плодить людей-монстрів.)

З хаканням, що відлунювало йому в голові, він вирвав себе з тієї темряви. Його торкалися чиїсь руки, і спершу він смикнувся назад, гадаючи, що це та темна сутність «Оверлука» зі світу Тоні якимсь чином потрапила вслід за ним до світу реальних речей… та потім почулися слова доктора Едмондса:

— Усе гаразд з тобою, Денні. З тобою все гаразд. Усе чудово.

Денні упізнав лікаря, а потім і інтер’єр його кабінету. Його кинуло в дріж. Едмондс його обійняв.

Коли ця реакція почала вщухати, Едмондс запитав:

— Ти казав щось про монстрів, Денні… що то було?

— Це нелюдське місце, — промовив той утробним голосом. — Тоні мені розповів… це нелюдське місце… робить… робить… — він помотав головою. — Не можу згадати.

— Постарайся!

— Я не можу.

— То Тоні приходив?

— Так.

— Що він тобі показував?

— Темряву. Гупання. Я не пам’ятаю.

— Де ти побував?

«Дайте мені спокій! Я не пам’ятаю! Дайте мені спокій!»

Він почав безпорадно рюмсати, переляканий, зневірений. Усе те пропало, розчинилося, ставши липким, як жмут намоклого паперу, місивом, пам’ять стала недосяжною для прочитання.

Едмондс підійшов до водного кулера і налив йому в паперовий стаканчик води. Денні її випив, і Едмондс налив йому ще.

— Краще?

— Так.

— Денні, я не хочу тебе шантажувати… тобто дратувати цим. Але чи не міг би ти пригадати бодай щось до того моменту, як прийшов Тоні?

— Моя мама, — почав Денні повільно. — Вона хвилювалася за мене.

— Матері завжди хвилюються, хлопче.

— Ні… в неї була сестра, котра померла ще маленькою. Ейлін. Вона думала про те, як Ейлін збила машина, і через це хвилювалася за мене. Більше я нічого не пам’ятаю.

Едмондс гостро дивився на нього.

— Вона саме зараз думала про це? Там, у почекальні?

— Так, сер.

— Денні, як ти зміг про це дізнатися?

— Я не знаю, — відповів Денні несміливо. — Це сяйво, я гадаю.

— Що це?

Денні дуже повільно похитав головою.

— Я страшенно втомився. Можна я вже піду до мамуні і тата? Я не хочу більше відповідати ні на які запитання. Я втомився. І живіт у мене болить.

— Тебе тягне блювати?

— Ні, сер. Я просто хочу піти до мамуні і тата.

— Гаразд, Дене. — Едмондс підвівся. — Іди, поспілкуйся з ними хвилинку, а потім скажи їм, щоби зайшли до мене сюди, щоби я міг з ними побалакати. Гаразд?

— Так, сер.

— Там є різні книжки, можеш їх дивитися. Ти ж любиш книжки, чи не так?

— Так, сер, — слухняно відповів Денні.

— Ти добрий хлопчик, Денні.

Денні подарував йому слабеньку посмішку.

* * *

— Я не знаходжу в нього жодних відхилень, — повідав Торренсам доктор Едмондс. — Фізичних нема. Ментально він кмітливий, хоча має надто розвинену уяву. Таке трапляється. Це як більші за потрібні черевики, діти мусять вирости до розміру власної уяви. Та, яку має Денні, поки що для нього завелика. Його коли-небудь тестували на рівень ай-к’ю?

— Я в це не вірю, — сказав Джек. — Таким чином лише одягають гамівну сорочку на сподівання як батьків, так і вчителів.

Доктор Едмондс кивнув:

— Ймовірно. Але якби ви піддали його тестуванню, гадаю, виявилося б, що він