Френсіс Ходжсон Бернетт - Маленька принцеса

— Милий Боженьку! — задихалась вона від надміру почуттів. — Міс, що ж це?

— Сама бачиш, — відповіла Сара.

Цього вечора Беккі сиділа на килимі перед вогнем і пила чай із власної чашки.

Коли Сара підійшла до ліжка, то виявила на ньому новий товстий матрац і великі пухові подушки. Її старий матрац і подушку дівчатка перенесли до кімнати Беккі, тож служниця могла тепер спати в небаченій розкоші.

— Звідки це все? — Беккі аж розплакалась. — Боженько, хто ж усе це робить?

— Давай навіть не питати, — мовила Сара. — Я б дуже хотіла подякувати цій людині. Проте дізнаватися, хто це, не хочу, щоб не руйнувати таємницю. Так усе виглядає навіть прекрасніше.

З цього часу життя щодень ставало кращим. Казка тривала. Майже кожного дня з’являлося щось нове. Щоразу, коли Сара ввечері відчиняла двері на горище, вона помічала, що з’являються нові речі й прикраси. І вже за короткий час горище перетворилось на маленьку затишну кімнату, обставлену екзотичними й розкішними речами.

Обдерті стіни були закриті драпуванням і картинами, повсюди стояли складані речі, книжкова поличка наповнилась книгами. Нові поліпшення з’являлись одне за одним, доки почало здаватися, що вже й нема чого бажати. Коли Сара спускалася зранку вниз, то лишала посуд після вечері на столі. А коли поверталась на горище ввечері, то він дивом зникав, а натомість з’являлась нова вечеря. Міс Мінчін була незмінно жорстокою і прискіпливою, міс Амелія — такою ж дратівливою, а прислуга — грубою. Сарі наказували виконувати доручення за будь-якої погоди, лаяли на всі заставки й посилати туди й сюди, їй не дозволяли бодай словом перекинутись із Ерменґардою та Лотті. Лавінія насміхалась із лахміття, на яке перетворився її одяг, а інші дівчатка з цікавістю дивились на неї, коли Сара приходила до класної кімнати. Та хіба все мало якесь значення, якщо вона жила у прекрасній таємничій казці? Вона була найромантичнішою і найприємнішою з усього, що Сара вигадувала, аби заспокоїти свою спраглу дива душу й урятуватись від безнадії. Часом, коли дівчинку лаяли, вона ледве стримувалась, аби не посміхнутись.

«Якби ж ви тільки знали! — промовляла вона про себе. — Якби ж ви знали!»

Затишок і щастя, якими Сара насолоджувалася, надавали їй сил, тож вона з нетерпінням очікувала на них. Якщо дівчинка поверталась, виконавши доручення, змокла, стомлена й голодна, вона знала, що незабаром зігріється і добре попоїсть, коли підніметься до себе нагору. Навіть у найважчі дні вона тішилася думками про те, що побачить, коли відчинить двері на горище, й розмірковувала, чим смачненьким її сьогодні побавлять. За якийсь час Сара вже не виглядала дуже худою. Обличчя стало не таким блідим, і очі не здавались незмірно великими.

— Сара Кру виглядає навдивовижу добре, — з осудом зауважила до своєї сестри міс Мінчін.

— Авжеж, — відповіла простакувата міс Амелія. — Вона справнішає. Уже не виглядає, як заморене пташеня.

— Заморене? — зі злістю вигукнула міс Мінчін. — Чого б це вона виглядала замореною? Їй завжди давали їжі доволі.

— Та-ак, звісно, — несміливо погодилась міс Амелія, злякана, що знову сказала щось не в лад.

— Неприємно бачити такі вибрики від дитини її віку, — пихато вела міс Мінчін, звично напускаючи туману.

— Які вибрики? — ризикнула запитати міс Амелія.

— Поведінка, яку можна назвати задерикуватою, — відповіла міс Мінчін.

Вона відчула роздратування, бо чудово розуміла, що вчинки, які її обурюють, зовсім не задерикуваті, проте не могла дібрати іншого образливого визначення. — Гординю і сваволю іншої дитини давно вдалося б упокорити і зламати. Тих змін, що з нею відбулися, для цього було б достатньо. Та, попри все, Сара зовсім не скорилася — поводиться, наче… Наче принцеса.

— А пригадуєш, — не подумавши, вставила своє слово міс Амелія, — що вона сказала тобі того дня в класній кімнаті. Що б ти робила, якби раптом виявилося, що вона…

— Не треба, — відрізала міс Мінчін. — Не кажи дурниць.

Та насправді вона пам’ятала дуже добре.

Звісно, Беккі теж почала поправлятись і вже не виглядала такою зляканою, як раніше. Вона теж була причетна до казки. Тепер у неї було два матраци, дві подушки, ковдри, а щовечора — гаряча вечеря й посиденьки на подушках біля вогню. Бастилія розтанула, мов сон, і в’язнів більше не існувало. Лишилося двійко задоволених дітей, які жили, мов у Бога за пазухою. Інколи Сара читала вголос книги, інколи вчилася, інколи просто сиділа, дивилась на вогонь, намагалась відгадати, ким може бути її таємничий друг, і розмірковувала, як добре було би висловити йому те, що лежало в неї на серці.

Згодом сталася ще одна чудова річ. У двері подзвонив посильний і лишив кілька пакунків. На кожному з них був напис: «Для дівчинки з горища (кімната праворуч від входу)».

Сару послали до дверей, щоб вона забрала передане. Дівчинка поклала два найбільші пакунки на столі в коридорі й читала, кому вони адресовані, коли сходами спустилась міс Мінчін і застала її за цим заняттям.

— Віднесіть пакунки юній леді, якій вони адресовані, — суворо наказала вона. — Нема чого на них витріщатись.

— Їх прислали мені, — повільно відповіла Сара.

— Вам? — вигукнула міс Мінчін. — Що ви маєте на увазі?

— Я не знаю, від кого вони, — відповіла Сара, — але їх прислали мені. Я сплю на горищі, в кімнаті, що праворуч. Беккі спить в іншій.

Міс Мінчін підійшла ближче і подивилась на пакунки. На її обличчі читався подив.

— А що всередині? — вимогливо спитала вона.

— Не знаю, — відповіла Сара.

— То відкрийте пакунки, — наказала міс Мінчін.

Сара зробила, що їй веліли. Коли пакунки було відкрито, здивування на обличчі міс Мінчін стало ще більшим. Усередині виявися доладний і зручний одяг на кожен випадок: взуття, панчохи, рукавички, тепле і ошатне пальто. Там був навіть симпатичний капелюшок, а ще парасолька. Усі речі були якісні і явно коштували чимало. До кишені пальта був причеплений папірець із написом: «Одяг на кожен день. Замінимо, коли буде потреба».

Міс Мінчін сполошилася. Цей випадок збурив несподівані припущення в її меркантильній голові. А чи не припустилася вона помилки, чи не має ця нікому не потрібна дитина якогось ексцентричного покровителя за спиною — може, хтось із родичів, про яких вона раніше не чула, раптово вийшов на її слід, і вирішив допомагати в такий незвичний, дивакуватий спосіб? Родичі й справді подеколи бувають дивними — особливо старі багаті дядьки-холостяки, котрі до пуття не знають, як дбати про дитину. Такий чоловік, без сумніву, надав би перевагу тому, щоб приглядати за своєю юною підопічною на відстані. Проте дядечко-холостяк, найімовірніше,