Деніел Кіз - Квіти для Елджернона

Настала тиша. У темряві я відчуваю, що будинок затремтів, а тоді пролунав голос Мата, менш панічний, ніж її голос.

— Я знаю, чого ти натерпілася від нього, і не звинувачую тебе за те, що ти боїшся. Але ти повинна опанувати себе. Я відведу його до Германа. Це тебе задовольнить?

— Це все, чого я прошу. Твоя дочка також має право на існування.

Мат заходить до кімнати Чарлі й одягає сина. Хлопець не розуміє, про що йдеться, але він наляканий. Коли вони виходять у двері, мати дивиться кудись убік. Можливо, вона намагається переконати себе, що він уже покинув її життя, що він більше не існує. Виходячи з дому, Чарлі бачить на кухонному столі довгий ніж, яким вона ріже м’ясо, й туманно відчуває, що вона хотіла зробити йому боляче. Вона хотіла щось забрати в нього й передати Нормі.

Він озирається на неї, але вона уже взяла ганчірку й стала мити зливальницю на кухні…

Коли стрижка, гоління, освітлення кварцевою лампою та все інше були закінчені, я розслаблено сидів на стільці, почуваючи себе легким, гладеньким і чистим, а Мат зняв мені рушника з шиї й запропонував друге дзеркало, щоб я міг роздивитися свою шию та потилицю. Коли я дивився в передньому дзеркалі на своє віддзеркалення в задньому, мене на мить опанувала ілюзія глибини; нескінченні коридори, заповнені мною… який дивиться на себе… який дивиться на себе… який дивиться на себе… дивиться на себе…

Хто дивиться на себе? Хто я такий?

Я подумав, що нічого йому не скажу. Яка йому буде користь знати про це? Я просто піду й не відкрию, хто я такий. Потім я пригадав, що хотів дати йому знати про себе. Він мусив переконатися в тому, що я живий, що став кимось. Я хотів, щоб він мав чим похвалитися завтра своїм клієнтам, коли він підстригатиме їх і голитиме. Це зробить мою ситуацію реальною. Коли він довідається, що я його син, тоді я стану особою.

— Тепер, коли ви прибрали волосся з мого обличчя, можливо, ви впізнаєте мене, — сказав я, підводячись і чекаючи від нього якогось знаку впізнання.

Він спохмурнів.

— Ви хочете пожартувати зі мною?

Я запевнив його, що пожартувати з ним не хочу, але якщо він подивиться на мене пильніше й подумає, то повинен упізнати. Він стенув плечима і став укладати до шухляди свої гребінці та ножиці.

— Я не маю часу відгадувати загадки. Мені час закриватися. З вас три п’ятдесят.

А може, він уже не пам’ятає мене? І мої мрії залишаться пустою фантазією. Він простяг руку по гроші, а я не зробив жодного руху, щоб дістати гаман. Він повинен пригадати мене. Він повинен мене впізнати.

Але ні — звичайно ж, ні — і, коли я відчув кислий смак у роті і піт на долонях, я знав, що через хвилину мене занудить. А я не хотів, щоб це сталося зі мною в його присутності.

— Води… будь ласка, принесіть води…

Не так заради води, як заради того, щоб він відвернувся. Я не хотів, щоб він побачив мене таким після стількох років. Та коли він повернувся зі склянкою, мені стало трохи легше.

— Ось випийте. Відпочиньте хвилину. Усе буде окей. — Він пильно дивився на мене, поки я пив холодну воду, і я бачив, як він воює з напівзабутими спогадами. — Мені справді доводилося вас колись знати?

— Ні… Зі мною все гаразд. За хвилину я піду.

Як я можу сказати йому? І що я йому скажу? Ось, погляньте на мене, я Чарлі, ваш син, якого ви давно списали зі своєї пам’яті. Я не звинувачую вас за це, але ось я тут, і я в кращому стані, ніж будь-коли. Випробуйте мене. Поставте мені кілька запитань. Я розмовляю двадцятьма мовами, живими й мертвими; я знавець математики, і я пишу концерт на фортепіано, завдяки якому мене пам’ятатимуть довго, після того як я відійду.

Як я можу сказати йому все це?

Як абсурдно я поводився, сидячи в цьому закладі й чекаючи, коли він поплескає мене по голові й скаже: «А ти хороший хлопець». Я хотів його схвалення, хотів побачити давній вогник задоволення, який освітлював йому обличчя, коли мені вдавалося зав’язати шнурки й застебнути светра. Я прийшов сюди, щоб побачити цей вогник на його обличчі, але тепер я знав, що не побачу його.

— Ви хочете, щоб я покликав лікаря?

Я не був його сином. То був інший Чарлі. Розум і знання змінили мене, й він би обурився, — як обурилися працівники пекарні, — бо мій розвиток принизив його. Я цього не хотів.

— Зі мною все гаразд, — сказав я. — Пробачте, що завдав вам клопоту. — Я підвівся й перевірив, чи тримають мене ноги. — Я щось не те з’їв. Тепер можете зачиняти свою крамницю.

Коли я рушив до дверей, його голос гостро покликав мене.

— Гей, стривайте хвилину. — Його очі подивилися на мене з підозрою. — Ви хочете обшахрувати мене?

— Не розумію вас.

Його рука була простягненою до мене, великий і вказівний палець терлися один об один.

— Ви повинні заплатити мені три долари п’ятдесят центів.

Я попросив пробачення й заплатив йому, але побачив, що він не повірив у мою забудькуватість. Я дав йому п’ятірку, сказав, що решти мені не треба, й поквапився геть із його перукарні, жодного разу не озирнувшись.

21 червня

Я додав кілька глухих кутів до лабіринту, який дедалі ускладнювався, але Елджернон вивчив їх дуже легко. І немає потреби мотивувати його їжею чи водою. Він навчається заради розв’язання самої проблеми — успіх, схоже, є його єдиною винагородою. Але, як Берт уже зазначив у своїй доповіді, його поведінка стала непередбачуваною. Іноді після, а то й протягом бігу, його охоплює лють, він кидається на стінки лабіринту або зіщулюється й узагалі відмовляється працювати. Утома? Розчарування? Чи щось глибше?

5: 30 пополудні

Ця божевільна Фей прийшла сьогодні до мене через пожежну драбину з білою мишею жіночого роду, наполовину меншою за Елджернона, — щоб створити йому товариство, сказала вона, на довгі зимові ночі. Вона рішуче відкинула всі мої заперечення й переконала мене, що товариство буде для Елджернона корисним. Після того як я переконався, що маленька Мінні наділена гарним здоров’ям і доброю вдачею, я погодився.