Генрік Сенкевич - Вогнем i мечем. Том другий

кожній хаті, у кожному хуторі знайдеться що купити, адже бунтівники майже половину Речі Посполитої розграбували. Важко було б нам, пане Міхале, за Ямпіль дістатися. Скшетуський чорнявий, як волох, і легко вірменином може здатися, а тебе твої пшеничні вусики відразу б виказали. І у хлопському вбранні було б важко… Нехай же його Бог благословить! А нам із тобою там, правду кажучи, нема чого робити, хоч мені й жаль, що до звільнення нашої небоги ми не докладемо руки. І все-таки, зарубавши Богуна, ми зробили Скшетуському велику послугу: був би живий отаман, я за голову пана Яна не поручився б.

Володийовський був дуже невдоволений. Він сподівався на подорож, сповнену пригод, а тим часом йому світило довге й нудне перебування у Збаражі.

— Може, нам хоч у Кам’янець поїхати? — спитав він.

— А що ми там робитимемо і з чого житимемо? — відповів Заглоба. — Хіба не все одно, де чекати? А чекати доведеться довго — така подорож Скшетуського відбере чимало часу. Чоловік молодий, поки ноги носять, — тут пан Заглоба понурив голову, — а від бездіяльності старіє, та іншої ради я не бачу… Хай уже там наш приятель якось без нас обійдеться. А ми завтра замовимо молебень, помолимося, аби йому пощастило. Найголовніше, що ми з його дороги Богуна прибрали. Звели, добродію, коней розсідлати, чуєш, пане Міхале? Будемо чекати.

І от настали для обох приятелів довгі, одноманітні дні очікування, яких ні пиятиками, ні грою в кості не вдавалося скрасити, і тяглися безконечно. Тим часом ударила сувора зима. Сніг завглибшки у лікоть, ніби саваном, укрив бійниці у збаразьких мурах і всю землю, звірі й дикі птахи перебралися ближче до людських помешкань. Цілісінькими днями чути було каркання незліченних табунів ворон і круків. Минув грудень, за ним січень і лютий — про Скшетуського не було ні слуху ні духу.

Пан Володийовський їздив до Тарнополя шукати пригод, а Заглоба спохмурнів і казав, що старіє.

РОЗДІЛ XVI

омісари, вислані Річчю Посполитою на перемови з Хмельницьким, із великими труднощами дісталися нарешті до Новосілок і там зупинилися, чекаючи на відповідь од гетьмана-звитяжця, котрий тим часом перебував у Чигирині.

Вони сиділи сумні й зажурені, бо цілу дорогу їм загрожувала смерть, а труднощів із кожним кроком більшало. Денно і нощно їх обступали юрби до решти здичавілої від убивств і війни черні, що кричала: «Смерть комісарам!» Раз у раз на шляху зустрічалися ні від кого не залежні ватаги розбійників або диких чабанів, що не мали ані найменшого поняття про закони народів, зате прагнули тільки крові й здобичі. Комісарів, щоправда, супроводжувала сотня конвою, якою командував пан Бришовський, опріч того, сам Хмельницький, передбачаючи, що їх може спіткати, прислав їм свого полковника Донця із чотирма сотнями козаків. Але й такої охорони могло забракнути, бо юрби множилися з кожною годиною і ставали дедалі грізнішими. Варто було комусь із конвойних або із челяді відділитися від решти, як він гинув без сліду. Були вони, посли, як жменька подорожніх, оточена зграєю зголоднілих вовків.

І так минали цілі дні, тижні, а на ночівлі у Новосілках всім уже здалося, що надходить остання година. Драгунський конвой і ескорт Донця звечора вели справжній бій за життя комісарів, а ті, читаючи відхідну молитву, перепоручали свої душі Богові. Кармеліт Лентовський усім по черзі відпускав гріхи, а водночас вітер стукав у вікна, крізь які долинали страшні зойки, відгомін пострілів, пекельний сміх, дзенькіт кіс, крики «На погибель!» і вимоги видати воєводу Киселя, котрого особливо затято домагався простолюд.

Страшна це була ніч і довга, бо зимова. Воєвода Кисіль, підперши голову рукою, уже кілька годин сидів непорушно. Не смерті боявся він, бо відтоді, як вирушив із Гущі, так стомився і знесилів, так був змучений безсонням, що смерть зустрів би радше із розгорнутими обіймами, — ні, душу його мучив незглибимий розпач. Адже саме він, русин із крові й кості, перший узяв на себе роль усмирителя у цій безприкладній війні. Він виступав усюди, у сенаті і в сеймі, як найпалкіший прихильник перемов, він підтримував політику канцлера і примаса, він найсильніше засуджував Ієремію, будучи щиро впевнений, що діє на благо козацтва і Речі Посполитої. Усією своєю гарячою душею він вірив, що перемови, поступки усе погодять, усіх заспокоять, усе загоять, — і саме зараз, цієї миті, коли він віз булаву Хмельницькому, а козацтву — згоду на поступки, засумнівався в усьому: побачив вочевидь марність своїх зусиль, побачив під ногами порожнечу й безодню. «Невже вони не хочуть нічого більше, опріч крові? Невже їм не потрібні жодні свободи, окрім свободи грабувати й палити?» — думав у розпачі воєвода, стримуючи стогін, що розривав його шляхетні груди.

— Голову Киселеву! Голову Киселеву! На погибель! — відповідали йому юрби.

І воєвода залюбки підніс би їм у дар свою сиву розкошлану голову, якби не ті рештки віри, що і простолюду цьому, і всьому козацтву треба дати щось більше — це конче необхідно і для їхнього, і для всієї Речі Посполитої порятунку. Нехай же прийдешнє навчить їх до цього прагнути.

І коли він так думав, промінь надії і бадьорості розсіював на хвилю ту темінь, яку накопичив у ньому розпач, і нещасний старий починав сам себе вмовляти, що простолюд — це ще не все козацтво, не Хмельницький із його полковниками і, можливо, все-таки почнуться перемови.

Але чи довго вони триватимуть, якщо півмільйона селян іще не склали зброї? Чи не розтануть вони з першим подихом весни, як ті сніги, що зараз укривають степ?..

У пам’яті воєводи укотре вже спливали слова Ієремії: «Помилувати можна тільки переможених», — і знову думка його поринала в пітьму, а під ногами відкривалася безодня.

Тим часом минула північ. Зойки і постріли трохи вщухли, натомість свист вітру посилився, надворі гула снігова заметіль. Стомлені юрби, напевно, почали розходитися по домівках, і в комісарів трохи відлягло од серця.

Войцех Московський, львівський підкоморій, підвівся з лави, послухав край вікна, занесеного снігом, і сказав:

— Здається мені, що з ласкою Божою ще доживемо до завтра.

— Може, й Хмельницький пришле більший конвой, бо із цим не доїдемо, — зауважив пан Смяровський.

Пан Зеленський, підчаший брацлавський, гірко всміхнувся:

— Хто скаже, що комісари — посланці миру!

— Я не раз виконував місію посла у татар, — озвався пан новогрудський хорунжий, — але такого ще в житті не бачив. У нашій особі Річ Посполита більше принижена, аніж під Корсунем і Пилявцями. Тому я й кажу вам, добродії: повертаймося,