Віллі Майнк - Незвичайні пригоди Марко Поло

Чернець втомлено махнув рукою. Чи варто було звалювати вину на іншого? Правда, це брат Ніколо умовив його відмовитись від подорожі, але ж він не дуже йому й заперечував. Він так само не любив небезпек і пригод, як і брат Ніколо, котрий від страху аж захворів.

— Їдьте самі, панове. Хай вам бог помагає! — мовив брат Джіельмо. — А ми повернемось до Італії. Я старий, безсилий, буду вас тільки обтяжувати.

Мафіо Поло допоміг братові Джіельмо вибратись на палубу, йому було жаль ченця.

— Ми не сердимось на вас, брате Джіельмо. Ми, купці, непосидячі люди. Нас завжди тягне в далекі краї. Задля вигідної справи ми ладні поїхати хоч на край світу. Бувайте здорові! Бажаємо вам щасливого повернення на батьківщину!

Ще місяць пробули венеціанці в Лайї, аж поки не одержали добрі вісті. В країні поволі оживала торгівля. Знову в порт почали заходити кораблі. Ремісники, повернувшись до міста, взялися до своїх справ, будівельники заходилися біля зруйнованих будинків.

Одного осіннього дощового дня венеціанці залишили місто. З ними їхало ще чимало купців, які теж прагнули дістатися через Багдад і Моссул до Ормуса, розташованого на березі Персидської затоки. По дорозі через Вірменію до них приєдналося ще кілька купців, і, зрештою, утворився неабиякий караван.

Спочатку життя, сповнене перемін, подобалося Марко. Країна, по якій вони їхали, здавалася йому надзвичайно великою, анітрохи не схожою на Венецію. Караванний шлях пролягав по диких, скелястих горах і безкрайніх родючих полях. Часом з ранку до ночі вони не зустрічали жодної живої душі, жодного селища. А потім раптом перед їхніми очима в широкій улоговині поставало велике місто.

На вершинах гір біліли сніги. В низовинах без упину йшли дощі. Річки виходили з берегів, і тоді караванові доводилось далеко обминати їх. Однак ніщо не могло спинити мандрівників.

НІЧНА РОЗМОВА

У невеличкій кімнатці караван-сарая горіла лампа. Двері були відчинені. Марко неспокійно перевертався на своїй постелі. Поруч спав Матео. Надворі все було огорнуте непроникною темрявою, тільки зірки палахкотіли на небі. Посередині чотирикутного, вистеленого каменем двору плюскотів водограй.

Інколи Марко здавалося, ніби він уже не знати коли вирушив у мандрівку. Життя чужих міст так захопило юнака, що спогади дитинства зблідли в його пам'яті, йому навіть здавалося, ніби Венеція з її каналами й островами була лише прекрасним сном, який він бачив колись давно.

Скинувши ковдру з козячої шерсті, хлопець підвівся з постелі. Крізь відчинені двері він побачив біля водограю дві чоловічі постаті. Темна ніч якось дивно посвітлішала, немов зірки наблизились до землі. Вдалині почулося надривне виття й скавучання шакала. Потім знову запала тиша.

Пересвідчившись, що Матео міцно спить, Марко вийшов надвір. В сусідній кімнаті лежали батько й Мафіо Поло. Марко наблизився до водограю і змочив собі чоло.

Чоловіки урвали розмову. Один з них, високий, кремезний, підвівся з землі і обійшов навколо водограю. Він був одягнутий у важкий парчевий плащ, його темні очі запитливо дивилися на Марко.

— А, це ви! — промовив він. — Я вже думав, що якийсь шпигун, котрого цікавлять чужі розмови. Сідайте до нас, месер Поло.

Марко впізнав чоловіка. Це був персидський купець Хаджі-Мухаммед. Він з видимою насолодою говорив по-італійськи, вживаючи неаполітанську говірку.

:— Вибачте, я не хотів вам заважати, — відповів Марко.

— Ходіть сюди! Ходіть! Такої ночі розкриваються серця. Так кажуть у нас у Кірмані, коли на небі сяють зорі.

Марко попрямував за ним. Приклавши за персидським звичаєм праву руку до грудей, він уклонився чужинцеві.

— Хасан-бек із Самарканда, — відрекомендував його Хаджі-Мухаммед. — Іде в Ормус.

Чужинець, середній на зріст, присадкуватий чоловік, теж вклонився і пробурмотів привітання.

Між чоловіками лежала на землі скатертина, і на ній стояв глек з холодним овечим молоком та два келихи. Наливши один з них, Хаджі-Мухаммед подав його юнакові.

— Як вам сподобався Моссул? — спитав він італійською мовою.

Марко попросив купця говорити по-персидськи — він помітив, що чужинець не розуміє італійської мови. Марко ж за час подорожі завчив уже чимало персидських слів, так що міг порозумітися з іншими.

— Раніше Моссул був чудесним містом, — сказав Хаджі-Мухаммед.

Караван прибув сюди лишень учора, і в Марко склалося враження, що це місто нічим не відрізняється від інших торговельних міст, які йому довелося бачити. В ньому були такі самі тісні вулички з землянками й маленькими будиночками, білі мечеті з голубими, позолоченими куполами і з тонкими, гостроверхими мінаретами, були й широкі вулиці з глухими стінами, за якими ховалися будинки й садки багатіїв. На базарах продавали гаптовані золотом і сріблом муслінові тканини. Вздовж цегляних музеїв і склепів густо тулились крамнички. Шевці, сидячи перед своїми майстернями, шили строкаті, з візерунками черевики й оздоблювали їх самоцвітами та срібними нитками. Мідярі кували горщики й казани, столяри вирізували скриньки з жовтого бука.

Це було якесь безладне, гучне життя, зовсім не таке, як у Венеції, легше, строкатіше, але водночас чимось і схоже на нього. Бракувало тільки кораблів, великих вітрильників і галер, моря й лагуни, палацу дожів і важкої пишноти собору святого Марка.

— Ви так замислились, юначе, — сказав Хаджі-Мухаммед.

— Моссул — прекрасне місто, — відповів Марко. — Ви маєте рацію.

Хасан-бек нагнувся вперед і гаряче промовив:

— Нема більше краси в нашій країні. Татарські копита розчавили її!

Він знову відхилився назад, немов той вигук забрав усі його сили.

— Хасан-бек утратив під час татарського нападу свій дім, майно й сім'ю, — тихо пояснив Хаджі-Мухам-мед. — Колись Іран був могутньою країною. Скрізь співали про мужність іранських вояків. Але потому ми втратили силу. Аллах прогнівався на нас. По нашій беззахисній землі промчали орди чужинців. Міста було зруйновано, села спалено, поля стоптано й перетворено на пасовиська для татарських коней. Нашою країною володіють чужинці, і війнам немає кінця.

Хаджі-Мухаммед говорив по-італійськи. Хасан-бек, втупившись поглядом у сріблястий струмінь водограю, лишався байдужим до розмови.

— Розкажіть мені що-небудь про свою країну, — попросив Марко.

— Ні, вже пізно, юначе. Завтра вранці, з першим криком віслюка, ми вирушаємо в дорогу. Ви будете стомлені.

— Я б слухав вас усю ніч, — сказав Марко.

І тоді, підлещений увагою хлопця, персіянин почав свою розповідь:

— Коли так, то послухайте історію про багдадського каліфа. В ті часи я був не старший, ніж ви зараз. Багдад тоді був столицею могутньої держави. В ньому, у розкішному палаці, жив каліф, глава всіх правовірних. Місто славилося на весь світ як центр торгівлі, арабської науки й мистецтва. Я знаю багато міст, але рідко яке могло зрівнятися з Багдадом. Каліф назбирав стільки багатств, що всі інші володарі