Анрі Ален-Фурньє - Великий Мольн

схилившись над дочкою, закричав, — закричав так, наче вона вже була далеко від нього, — хрипким і тремтливим голосом:

— Не лякайся, Івонно! Нема нічого страшного! Не бійся нічого!

Невдовзі Івонні трохи полегшало, проте вона ще важко дихала, закинувши голову; вона й далі боролася, але не могла навіть глянути на мене, сказати бодай слово, видертися з безодні, в яку падала.

… Побачивши, що нічим не зараджу, я вирішив піти. Звісно, я міг залишитись іще на якийсь час — і тепер, коли я думаю про це, відчуваю велику прикрість. Але тоді я ще плекав у собі надію. Переконував себе, що смерть не може так просто здолати Івонну…

Дійшовши до гаю, що ріс позад будинку, і ні на мить не перестаючи думати про погляд, яким Івонна показала на вікно, я почав уважно, наче вартовий чи людолов, обстежувати хащі, якими Огюстен колись уперше прийшов до Саблоньєра й через які він утік з дому минулої зими. На жаль, довкола стояла глибока тиша. Жодної підозрілої тіні, ніде не шелесне бодай одна гілка. І тільки вдалині, на алеї, що вела до Преверанжа, ледь чутно дзеленчав дзвіночок; незабаром з-за повороту вийшов хлопчик у червоній скуфії і школярській блузі, слідом за ним ішов священик… І я подався геть, ковтаючи сльози.

Наступного дня почався новий навчальний рік. О сьомій годині ранку на шкільне подвір'я прийшли перші учні. Я довго не наважувався спуститися вниз, з'явитись перед ними. Коли ж нарешті вийшов і відімкнув відволожений клас, що простояв замкнутий два місяці, сталося те, чого я так боявся: від гурту хлопчиків, які бавились на майданчику, відійшов найстаршенький і попростував до мене. Він сказав, що «вчора ввечері померла молода пані із Саблоньєра».

Від пекучого жалю голова в мене пішла обертом. Мені здавалося, що ніколи в житті у мене не стане мужності почати урок. Та й перетяти шкільне подвір'я мені було просто несила, бо піді мною вгиналися ноги. Мене охопив непогамований смуток. Вона померла! Світ спорожнів. Настав край вакаціям. Настав край тривалим поїздкам у бричці по незнайомих дорогах, настав край таємничим святам… У світі зосталося саме тільки горе..

Я сказав дітям, що сьогодні до полудня уроків не буде. Вони розійшлися невеличкими гуртами, понісши новину селом. А я надяг чорний капелюх і чорний сурдут і, згорьований, пішов до Саблоньєра.

… І ось я перед будинком, який ми так розшукували три роки тому. Вчора ввечері в ньому померла Івонна де Гале, дружина Огюстена Мольна. Хтось сторонній сприйняв би будинок за каплицю — така тиша панувала тут з учорашнього дня.

Ось що нам готував цей погожий ранок першого дня навчального року, це зрадливе осіннє сонце, яке цідиться крізь гілля дерев! Як стримати сльози, як погамувати жахливе ремство, що наповнює душу? Ми розшукали гарну дівчину. Підкорили її. Вона стала дружиною мого товариша, а я… я перейнявся до неї глибоким почуттям дружби, тим почуттям, в якому не конче слід зізнатися. Я дивився на неї й радів, наче дитина. Може, одного чудового дня одружився б із іншою дівчиною, — і першою людиною, якій я звірив би свою таємницю, була б вона, Івонна…

На дверях біля дзвоника ще й досі висіла вчорашня записка. До передпокою внизу вже внесли труну. В кімнаті на другому поверсі мене зустріла годувальниця; вона розповіла про останні хвилини небіжчиці, розчинила переді мною двері до її кімнати…

Ось вона. Нема більше ні гарячки, ні боротьби. Нема ні рум’янців, ні чекання. Тільки тиша, тільки застигле, огорнуте ватою обличчя, непроникне й біле, саме лише чоло, а над ним — густі шорсткі пасма.

В кутку спиною до мене сидить пан де Гале, у самих шкарпетках, без черевиків, і нишпорить у безладно розкиданих шухлядах, вийнятих із шафи. Час від часу старий дістає то одну, то другу пожовклу фотографію доньки, і плечі його здригаються від ридання, немов від реготу…

Похорон призначено на полудень. Лікар боїться швидкого розкладу, що трапляється іноді при закупорці вен. Ось чому обличчя небіжчиці, як і все її тіло, обклали ватою, просоченою фенолом.

Івонну вдягли в чудову темно-синю оксамитову сукню, поцятковану срібними зірочками; гарні рукави буфами, що тепер уже вийшли з моди, дуже пом'ялися. Коли настав час принести знизу трупу, з'ясувалось, що її неможливо повернути у вузьких сінях. Нічого іншого не лишалося, як обв'язати труну мотузкою і підняти через вікно, а потім у такий самий спосіб спустити її з тілом униз… Але тут рішуче втрутився пан Гале, що й досі перекладав папери, шукаючи серед них хтозна-яких сувенірів.

— Я не дозволю вам цього жахіття, — сказав він крізь сльози, але не з абиякою люттю. — Краще вже я сам на своїх руках знесу її вниз…

І він би зробив це, ризикуючи зомліти й упасти з дочкою на руках!

Тоді я ступаю кілька кроків уперед і приймаю єдино можливу ухвалу. З допомогою лікаря й однієї з жінок я підсуваю одну руку під спину небіжчиці, другу — під її ноги й піднімаю тіло, притиснувши його до своїх грудей. Сидячи на моїй лівій руці, прихилившись плечем до правиці й спершись головою на моє підборіддя, вона страшенно тисне мені на серце. Повільно, приступець по приступці, спускаюсь я по крутих сходах, а внизу тим часом квапливо готують труну.

Мої руки дуже швидко стомлюються. Кожен приступець, кожен крок із цим тягарем на грудях відбирають у мене сили. Обхопивши нерухоме, налите свинцем тіло, похиливши голову на голову небіжчиці, я важко дихаю, і її біляве волосся потрапляє мені в рот — мертве волосся, в якого присмак землі. Присмак землі й смерті, страшенний тягар на серці — от і все, що лишається мені від чарівної пригоди й від вас, Івонно де Гале, молода жінко, яку ми так шукали й так любили…

Розділ тринадцятий

ЗОШИТ ЩОМІСЯЧНИХ КОНТРОЛЬНИХ РОБІТ

У будинку, повному сумних спогадів, де жалісливі жінки день у день колисали й плекали хвору дитинку, невдовзі й старий пан де Гале занедужав. З настанням перших зимових морозів він тихо згас, і я не міг стримати сліз біля смертного ложа цієї чудової людини, чия поблажливість, чия вигадливість, така схожа на вигадливість її сина, спричинила всі паші пригоди. Пан де Гале помер щасливою смертю, зовсім не усвідомлюючи того, що сталося, і в цілковитій самотності… Ні родичів, ні друзів у нього в цих краях давно вже не було, і він у своєму заповіті призначив мене єдиним