Юліан Семенов - Сімнадцять спалахів весни

— Поки що є.

— Коли вам будуть потрібні гроші — заходьте до мене, я вам позичу. Багато, звичайно, я не зможу дати, але для того, щоб якось протриматися… Ви, до речі, дивилися — хвоста не було?

— Хвоста? Ви хочете спитати, чи не стежили за мною?

— Так.

— Знаєте, я чомусь не звернув уваги.

— Ну й даремно. Він не проінструктував вас про це?

— Звичайно, інструктував, але я відчув себе тут уперше за багато років, особливо після концтабору, на волі й сп'янів. Спасибі, що ви нагадали мені.

— Про таке ніколи не можна забувати. Тим паче в цій нейтральній країні. Тут хитра поліція… Дуже хитра поліція. У вас до мене більше нічого?

— У мене? Ні, нічого…

— Давайте ваш паспорт.

— Він сказав мені, щоб я паспорт завжди тримав при собі…

— А він не сказав вам, що тепер ви будете в моєму розпорядженні?

— Ні.

Хоча правда, це — в шифровці, яку ви передали. Ми подумаємо, як правильніше повести справу. Ви зараз…

— Повернуся до готелю, ляжу в ліжко й відсипатимусь.

— Ні… Я маю на увазі… Ваша робота…

— Спершу виспатися, — відповів Плейшнер. — Я мрію поспати день, і два, і три, а потім думатиму про роботу. Всі рукописи я лишив у Берліні. Та я пам'ятаю свої роботи майже напам'ять…

Гестапівець узяв шведський паспорт Плейшнера й недбало кинув його на стіл:

— Післязавтра о другій годині прийдете по нього, ми самі зробимо реєстрацію в шведському консульстві. Точніше кажучи, постараємось зробити: шведи поводяться препаскудно — чим далі, тим нахабніше.

— Хто? — не зрозумів Плейшнер.

Гестапівець закашлявся: він збився з ролі і, щоб правдивіше закінчити свою гру, закурив сигарету, довго пускав дим перед тим, як відповісти.

— Шведи в кожному, хто проїхав через Німеччину, бачать агента нацистів. Для цих сволоцюг не має значення, який ти німець — патріот, що бореться з Гітлером, чи шпик з гестапо.

— Він не говорив мені, щоб я реєструвався в консульстві…

— Це все в шифровці.

«Його хазяїн у Берліні, — думав гестапівець, — це ясно, він же сказав, що там залишилися його рукописи. Отже, ми матимемо цю людину в Берліні… Це удача. Тільки не поспішати, — повторив він сам собі, — тільки не поспішати».

— Що ж, я вдячний вам, — мовив Плейшнер, підводячись. — Кава справді чудова, а з холодною водою — ще краща.

— Ви вже сповістили йому, що благополучно влаштувалися, чи хочете, щоб це зробив я?

— Ви можете зробити це через своїх товаришів?

«Комуніст, — відзначив для себе гестапівець. — Це цікаво, чорт забирай!»

— Так, я зроблю це через товаришів. А ви також проінформуйте його. І не відкладайте.

— Я хотів це зробити сьогодні ж, але ніде не було тієї поштової марки, яку я повинен наклеїти на листівку.

— Післязавтра я приготую для вас потрібну марку, якщо її немає в продажу. Що там має бути зображено?

— Підкорення Монблана… Синього кольору. Неодмінно синього кольору.

— Гаразд. Листівка у вас з собою?

— Ні. В готелі.

— Це погано. Не можна нічого залишати в готелі.

— Що ви, — посміхнувся Плейшнер, — це звичайнісінька листівка, я купив у Берліні десяток таких самих. А текст я запам'ятав, так що ніякої помилки не допустив…

Потискуючи в передпокої руку Плейшнера, гестапівець сказав:

— Обережність, іще раз обережність, товаришу. Майте на увазі: тут лише уявний спокій.

— Він попереджав мене. Я знаю.

— Про всяк випадок залиште свою адресу.

— «Вірджінія». Пансіонат «Вірджінія».

— Там живуть американці?

— Чому? — здивувався Плейшнер.

— Англійське слово. Вони, як правило, зупиняються в готелі із своїми назвами.

— Ні. По-моєму, там нема іноземців.

— Це ми перевіримо. Якщо побачите мене у вашому пансіонаті, будь ласка, не підходьте до мене й не вітайтесь — ми не знайомі.

— Добре.

— Тепер так… Якщо з вами трапиться щось екстраординарне, подзвоніть по моєму номеру. Запам'ятаєте? — І він двічі повторив цифри.

— Так, — відповів Плейшнер, — у мене добра пам'ять. Латинь тренує пам'ять краще за будь-яку гімнастику.

Вийшовши з парадного, він повільно перейшов вулицю. Навпроти будинку, звідки він щойно вийшов, старий у хутряному жилеті зачиняв віконниці свого зоомагазину. В клітках стрибали птахи. Плейшнер довго стояв біля вітрини, розглядаючи птахів.

— Хочете щось купити? — запитав старий.

— Ні, просто я любуюся вашими птахами.

— Найцікавіші в моєму магазині. Я роблю навпаки. — Старий був балакучий. — Усі виставляють на вітрині товар, який зразу впадає в очі, а я вважаю, що птахи — це не товар. Птахи є птахи. До мене приходить чимало письменників послухати птахів. А один навіть сказав: «Перш ніж я опущуся в пекло нової книжки, як Орфей, я мушу наслухатися найвеличнішої музики — пташиної. Інакше я не зможу проспівати світові ту пісню, яка знайде свою Еврідіку»…

Плейшнер витер сльози, що раптом виступили в нього на очах, і сказав, відходячи од вітрини:

— Спасибі вам.

12.3.1945 (02 години 41 хвилина)

— Чому не можна ввімкнути світла? Чого ви злякалися? — спитав Штірліц.

— Не вас, — відповів Холтофф.

— Ну, ходімо навпомацки.

— Я вже освоївся у вашому домі. Тут затишно й тихо.

— Особливо коли бомблять, — хмикнув Штірліц. — Поперек болить страшенно — десь мене добре протягло. Я піду в ванну, візьму аспірин. Сідайте. Дайте руку — тут крісло.

Штірліц вийшов у ванну й відкрив аптечку.

— Я замість аспірину вип'ю в темряві проносне, — сказав він, повернувшись до кімнати. — Давайте опустимо штори, вони в мене дуже щільні, й розпалимо камін.

— Я пробував опустити штори, але вони у вас із секретом.

— Та ні, просто там кільця чіпляються за дерево. Зараз я все зроблю. А що сталося, старина? Кого ви так боїтесь?

— Мюллера.

Штірліц завісив вікна й спробував увімкнути світло. Почувши, як клацнув вимикач, Холтофф сказав:

— Я вивернув пробки. Цілком можливо, що у вас встановили апаратуру.

— Хто?

— Ми.

— Смисл?

— Ось тому я до вас і прийшов. Розпалюйте свій камін і сідайте: в нас мало часу, а обговорити треба чимало важливих питань.

Штірліц запалив сухі дрова. В каміні загуло; це був якийсь дивний камін: спершу він починав густи і, тільки нагрівшись як слід, затихав.

— Ну? — сівши в крісло, ближче до вогню, спитав Штірліц. — Що у вас, дружище?

— В мене? В мене нічого. А от що робитимете ви?

— В принципі?

— І в принципі…

— В принципі я хотів прийняти ванну й завалитися спати. Я перемерз і страшенно втомився.

— Я прийшов до вас як друг, Штірліц.

— Ну годі, — поморщився Штірліц. — Чого ви, наче хлопчик, напускаєте туману? Випити хочете?

— Хочу.

Штірліц приніс коньяк, налив Холтоффу й собі. Вони мовчки випили.

— Хороший коньяк.

— Ще? — спитав Штірліц.

— З радістю.

Вони