Світлана Талан - Оголений нерв

її било мов у пропасниці. Все ще не вірячи у свій порятунок, вона кілька хвилин стояла, опершись на перила, й вслухалася у кожен звук. В колінах грали жилки, мов чутливі струни. Зробила крок до дверей і не втрималася на ногах — вони підкосилися й Настя впала, боляче вдарившись коліном. Брудна, з розкуйовдженим волоссям, з розбитим коліном, Настя зайшла в квартиру й одразу ж наткнулася на гострий погляд свекрухи.

— Купила? — запитала вона Настю в коридорі.

Вузький і темний коридор не дав жінці розгледіти стан невістки.

— Що? — спитала розгублено Настя.

— Миску купила, питаю?

— А, миску. Закінчилися переді мною, залишилися одні стусани, — сказала вона й увімкнула світло.

— Господи! Що з тобою? — стривожилася свекруха. — Тебе пограбували?

— Мамо, що з тобою? — з кухні вийшла донька.

— Кажу ж вам, що замість мисок були стусани, тож я попала під безкоштовну роздачу, — сказала Настя й пішла у свою кімнату.

Було боляче. Не так у тілі, як на душі. Хотілося відчути себе маленькою дівчинкою, коли можна було прихилитися до мами, втопитися у її теплих обіймах і сховатися від кривдників.

— Синку, ти вже в місті? — спитала вона по телефону, бо знала, що Геннадій вдень поїхав у Лисичанськ на замовлення.

— Незабаром буду. А що?

— Відвези мене в село, — попросила сина.

— Навіщо?

— Полити розсаду.

— Але ж завтра вранці тобі на роботу, — нагадав Гена й одразу ж виправився: — Завтра я тебе раненько заберу. Добре?

— Гаразд.

Хотілося побути наодинці. У маминій хаті можна почуватися в безпеці. Там затишок, але нема мами. Проте є її хустка…

Розділ 26

На травневі свята роз’їхалися святкувати хто куди: Гена з друзями поїхав на дачу смажити шашлики, свекруха з подругою пішли на мітинг, а подруга Насті Аліса запропонувала піти на природу зварити куліш. Настя була пригнічена, але вдома сидіти теж не хотілося. Порадившись, вирішили нікуди далеко не їхати, а щоб усі могли випити, вирішено було піти пішки за «Льодовий палац» — і недалеко, і яка-не-яка природа.

Вадим ніс мішок із дровами, які купив на автозаправці. Окрім каші він запропонував насмажити сосисок на вогні, не робити ж це на соснових гілках? Алісин чоловік відмовився йти з дому, тож жінка сама тягла важкий пакет з хлібом, посудом та пивом. Валерію дістався казанок, картопля й двадцятилітровий бутель води, а Насті, як нещодавно постраждалій, вручили пару старих ковдр і клейонку. Пропонували піти з ними на відпочинок Іванні, та відмовилася, пішла до якоїсь подружки. І то добре, аби не сиділа вдома за комп’ютером. За «Льодовим» автозаправка, далі на всі боки звалище сміття, переважно будівельного.

— Невже важко відвезти на міське сміттєзвалище? — зауважила Настя, проходячи повз купи сміття, яке утворило невеликі терикони.

— Ох ти й швидка! — посміхнулася Аліса. — Піди відвези! Там дорога перекрита шлагбаумом, а щоб заїхати і викинути непотріб, слід платити, з легкової автівки менше, з вантажівки — чималенько.

— Але ж із міського бюджету все одно виділяються кошти, щоб ось цей сміттєзбірник щороку хоч якось згребти бульдозером та присипати землею, — розмірковувала Настя, — минулої весни засипали трохи, а за рік знову назбиралося. Невже дешевше засипати, ніж дозволити возити безкоштовно? Нехай би зробили символічну плату в кілька гривень, і посадки не були такі засмічені.

— Ти гадаєш, що менше б смітили? — втрутився в розмову Валерій.

— Звичайно! — відповіла Настя. — Не всі, але більшість мешканців свідомі, тож не хочуть забруднювати довкілля. Дивіться, тут і старі перини, і зношені шини, і битий посуд, і вивалені перегородки. А скільки пластикових пляшок! Скільки скла! Навіщо витрачати кошти платників податків на таблички «Висипати сміття заборонено. Штраф» і таке інше?

— На те, Настуню, — сказала Аліса, — що у нас все робиться не для людей, а для чинуш. Вткнули табличку, пару ковшів землі сипнули поверх сміття, заплатили за це копійки, а собі в кишеню грошики на свята поклали.

— Але ж тут ходять діти, раніше тут так гарно було, чисто, пам’ятаю навіть той час, коли тут був обладнаний майданчик для тренування собак, — не заспокоювалася Настя.

— Ти з такими пропозиціями піди туди, — Аліса вільною рукою вказала вгору, — послухай, що тобі на те скажуть, взнаєш, чи прислухаються до твоїх розумних порад.

— Навколо міста, збудованого на суцільних пісках, люди висадили сосни. Висадили дбайливо, рівними рядами, — не зважаючи на слова подруги, розмірковувала Настя. — Дерева виросли, зміцніли. Нехай поміж ними нема трави та кущів, але вони добре захищають нас від пісків та суховіїв. А наступне покоління свідомо знищує плоди трудів своїх бабусь та дідусів. Куди не глянь — повсюди купи сміття. І все це неподобство почалося недавно, кілька років тому, коли до влади прийшли бандити, яким начхати на все, окрім своїх статків.

— Тобі більше всіх треба, — зауважив Валерій, — то й отримала на горіхи вже двічі. Невже ти не зробила висновок? Не ми вирішуємо, як нам жити, за нас усе давно вирішено там, нагорі, і не ти будеш постановляти, де можна сипати сміття.

— Отож і погано, що багато мислять, як ти, — не вгамовувалася Настя, — якби організувати суботник та принести це сміття до Білого дому…

— Годі вам сперечатися, — перебила Аліса, — тут уже нема смітника, тож можна робити привал.

Поки чоловіки розкладали багаття, Аліса розстелила ковдри та клейонку, заходилася чистити картоплю. Настя відділилася від гурту, пішла пошукати весняних квітів. Легкий вітерець гойдався на верхівках струнких сосен. Повсюди чути пташиний гамір. Настя підвела голову вгору і відчула себе маленькою під височенним синім безхмарним небом. Мовчазні сосни зазирнули їй у вічі і навіть кудись глибше. Весняні пахощі та звуки наповнили чистотою повітря, вільно влилися в неї і затерпли десь у грудях у щасливому щемі, змусивши забути на мить усі життєві негаразди. Настя пішла вздовж рівного ряду струнких сосен. Вони схилилися над нею, зімкнулися верхівками. Її ноги вгрузали в суцільний пісок, але Настя йшла далі, вслухаючись у тихе потріскування дерев. Хотілося знайти квіти — справжніх вісників весни, — але сипучий пісок дозволив оселитися тут лише витривалим та терплячим соснам, даруючи їм життя.

Так і не знайшовши жодної квіточки, Настя повернулася. Навіть нетривалий дотик до природи надав їй життєвих