Рік Ріордан - Персі Джексон та Викрадач Блискавок

остаточно змовкла. Якийсь чолов’яга заверещав від жаху, важко хряпнули дверцята, і «лінкольн» кулею вилетів із мийки.

— Пішов би глянув, що там сталося, — сказав Лука. — Слухай, а ти носиш крилаті черевики? Було б приємно знати, що вони хоч якось стали тобі в пригоді.

— Ще б пак… звичайно! — Я намагався, щоб моя відповідь не пролунала брехнею. — Вони якраз мені до міри, ними так легко керувати.

— Правда? — всміхнувся Лука. — Отже, згодилися?

Вода вимкнулась. Мряка стала розсіюватись.

— Будьте обережні у тому Денвері. — Голос Луки слабшав. — І скажи Гроверові, що цього разу все обійдеться! Ніхто не перетвориться на сосну, якщо лише він…

Але веселка остаточно розсіялась, і образ Луки зник. Я був наодинці у мокрій порожній кабінці.

Аннабет і Гровер, регочучи, вийшли з-за рогу, але змовкли, побачивши вираз мого обличчя.

— Що сталося, Персі? Що сказав Лука?

— Пусте, — збрехав я, відчуваючи, що в шлунку в мене так само порожньо, як у будиночках Великої трійці. — Ходімо, пошукаємо щось на вечерю.

За кілька хвилин ми вже сиділи в кабінці ресторану, яка виблискувала металом. Родини довкола їли гамбургери й запивали їх пивом та содовою.

Нарешті підійшла офіціантка.

— Ну? — спитала вона, скептично скинувши брову.

— Гм… ми б хотіли замовити вечерю, — сказав я.

— А ви, хлоп’ята, маєте гроші, щоб розрахуватися?

Нижня губа в Гровера підступно затремтіла.

Я злякався, що він почне бекати, або, що ще гірше, жерти лінолеум. Аннабет, здавалося, зараз помре з голоду.

Я вже збирався вигадати якусь історію, здатну розчулити офіціантку, як уся будівля задвигтіла — біля входу загальмував мотоцикл завбільшки з добряче слоненя.

Ресторанний гомін одразу вщух. Передня фара мотоцикла горіла червоним світлом. Розмальований вогняними спалахами бензобак, обабіч керма по кобурі, явно не порожній… Сидіння було шкіряне, причому шкіра здавалася… немов здерта з людини…

Хлопець на мотоциклі виглядав, як чемпіон з армрестлингу. На ньому була тісна червона сорочка, чорні джинси й чорний шкіряний плащ, а на стегні був прикріплений мисливський ніж у піхвах. Обличчя прикрашали червоні сонцезахисні окуляри, і це було найлютіше, найжорстокіше обличчя, що мені доводилося бачити, — як на мене, мужнє, але розпусне, — на голові масно виблискувало коротко стрижене волосся, а щоки були вкриті численними шрамами від нескінченних бійок.

Коли хлопець увійшов до ресторану, залою ніби сухий гарячий вітер війнув. Усі відвідувачі підвелись, як загіпнотизовані, але байкер лише милостиво змахнув рукою, і вони знову повернулися до своїх розмов. Офіціантка змигнула, ніби хтось натиснув у неї в голові кнопку перемотки.

— А ви, хлоп’ята, маєте гроші, щоб розрахуватися? — повторила вона своє питання.

— За мій рахунок, — недбало кинув байкер.

Він пропхався до нашої кабінки, яка була явно йому затісною, притиснувши Аннабет до вікна. Потім глянув на офіціантку, що вражено вирячилась на нього, і гаркнув:

— Ти досі тут?

Хлопець у шкірі тицьнув у неї пальцем, і вона застигла, як укопана. Потім розвернулась, ніби якась невидима рука крутнула її довкола власної вісі, й прокрокувала назад на кухню.

Байкер подивився на мене. Його очей я не бачив через окуляри, але недобре передчуття заворушилося у мене всередині. Гнів, обурення, гіркота. Мені закортіло врізати кулаком об стінку. Захотілося побитися. За кого цей хлопець себе має?

— Отже, ти синок старого водяника? — криво посміхнувся байкер.

Інший на моєму місці б здивувався або злякався, але замість цього я відчув те саме, що відчував, дивлячись на свого вітчима Гейба. Мені закортіло скрутити йому шию.

— А вам що до того?

Аннабет зиркнула на мене, ніби попереджаючи.

— Персі, це…

— Усе гаразд, крихітко. — Байкер підняв руку. — Часом і мені хочеться трохи погуляти. Головне — пам’ятати, хто твій бос. То ти знаєш, хто я, братчику?

І тут до мене дійшло, чому цей хлопець видається мені знайомим. Усмішка в нього була така ж зловтішна, як у деяких хлопців із Табору напівкровок, а саме — з будиночка номер п’ять.

— Ви — батько Клариси, — сказав я. — Бог війни Арес.

Арес усміхнувся й зняв окуляри. Замість очей у нього були порожні очниці, в яких буяло полум’я маленьких термоядерних вибухів.

— Усе правильно, малий. Я чув, ти зламав Кларисин спис.

— Сама винна.

— Можливо. Але все одно — круто. Адже я не граю в такі війни, як мої хлоп’ята. А тут я ось для чого: чув, що ти в місті. Маю до тебе невеличку справу.

Офіціантка повернулася з тацями, на яких височіли цілі гори їжі: чізбургери, смажена картопля, нарізана кільчиками цибуля і шоколадні коктейлі.

Арес кинув офіціантці кілька золотих драхм.

— Але це не… — Вона знервовано подивилася на монети.

— Щось не так, люба? — Арес дістав свого величезного ножа й заходився чистити нігті.

Офіціантка швиденько вшилася.

— Ви не маєте права, — зауважив я. — Не маєте права просто так погрожувати людям ножем.

— Ти що, жартуєш? — розреготався Арес. — Мені подобається ця країна. Найкраще місце після Спарти. А ти маєш при собі зброю, малий? Гадаю, треба. Зараз усюди небезпечно. Звідси моя пропозиція. Хочу, щоб ти надав мені таку собі послугу.

— Яку ще послугу я можу надати богові?

— Зробити одну річ, на яку в самого бога бракує часу. Так, дурничка. Я забув свого щита в одному закинутому парку із ставками тут, у місті. Надто поспішав… так, невеличке побачення з подружкою. Нам завадили. І я залишив щита. Хочу, щоб ти мені його приніс.

— Чому б вам самому по нього не повернутися?

Вогники в його очницях спалахнули трохи яскравіше.

— А чому б мені не перетворити тебе на байбака і не задавити своїм «харлеєм»? Тому що не хочеться. Бог дає тобі можливість довести, хто ти є насправді, Персі Джексон. Може, насправді ти боягуз? — Арес схилився до мене. — Чи, може, ти б’єшся лише тоді, коли поблизу тече річка, куди можна пірнути, щоб твій татко тебе захистив?

Мені хотілося умазати цьому хлопцеві, але інтуїтивно відчував, що він тільки цього й чекає. Сила Ареса лише розпалювала мій гнів. Йому б сподобалося, якби я кинувся на нього. Але я не захотів зайвий раз задовольняти його марнославство.

— Нас це не цікавить, — сказав я. — Ми вже маємо завдання.

У злютованих очах Ареса я побачив те, чого мені зовсім не хотілося бачити: кров, дим і трупи на полі бою.

— Мені відомо про твоє завдання, малий. Коли цю річ вкрали вперше, Зевс послав на його пошуки кращих: Аполлона, Афіну, Артеміду та, звісно, мене. Якщо вже я не зміг розшукати таку потужну зброю… — Він облизнувся, ніби жезл Зевса був чимось дуже апетитним. — Тож, коли мені це не