Марина та Сергій Дяченко - Скрут

каже вам: або Тіар, або я зроблю із сестрою те… ну, ви знаєте. Приведи Тіар, каже він вам, і я відпущу твою сестру… І що ви зробите? Ну що ви зробите?! Ну що?!

Десь за будівлями зайшовся гавкотом пес. Ігар, виявляється, вигукнув останні слова доволі голосно.

Хота мовчала. І жодна інша зірка не насмілювалася більше зірватися з неба; Ігар дивився в обличчя Дізнавачеві, але бачив тільки темряву.

— Що б ви зробили на моєму місці? — запитав він пошепки.

Мовчання. Ігарові нігті встромилися в долоні — він чекав на відповідь. Чекав божевільно й напружено. Сходив очікуванням.

Подих вітру — холодного, майже осіннього. Темрява; Ігар здригнувся. Дізнавача вже не було поряд — темна постать нечутно прослизнула в двері. У Серце Гнізда, де Птах.

Три довгі дні Ігар засинав серед білого дня, ночами по десять разів виходив по нужді, кашляв, нудився, недоїдав своєї порції та просив у кухаря травички «від живота». Четвертої ночі він укотре вийшов надвір і вибрався віконцем комори на плаский дах кухні, де стояли в ряд закіптюжені димарі, де з витяжок пахло з’їденою вечерею, житлом і димом. Нечутно ступаючи по просмолених дошках, він пройшов до протилежного краю даху й присів навпочіпки, відмірюючи відстань до огорожі. Один стрибок, протиснутися між грубим пруттям по вершечку стіни й зістрибнути з висоти трьох людських зростів. Не дуже страшно.

Зірка Хота дивилася, знущаючись і під’юджуючи. Добре, що огорожа вибілена вапном — біліє в темряві. Добре, що Отець Розбивач сьогодні був особливо вимогливий, а Отець Навчитель, який царює в кімнаті з довгою лавою та рипучими перами, — особливо допитливий. Ігарові не доводилося вдавати виснаженого й сонного — він і справді дуже стомився і коли Отець Дізнавач спіймав його погляд, то прочитав там сонну втому й тугу. Тугу поразки…

Він таки всевидющий. Він утік від Дізнавача; втекти від тих сімох, що чигають із мотузками й ножами, буде простіше. Один стрибок — здолати страх висоти, перелетіти через цю чорну смужку порожнечі й не думати ні про карцер, ні про шаблі, ані про Обряд Одного Удару, придуманий навмисно для кручених…

Він затулив обличчя руками й згадав Ілазу. Не зацьковану Ілазу в коконі з сірого павутиння — те серйозне дівчисько, яке він перш за все навчив радісно сміятися…

На даху особливо не розбіжишся. Він озирнувся на зірку Хота, гостру, мов гвіздок — набрав у груди якомога більше повітря, стис спітнілі кулаки, розбігся й стрибнув.

Темрява обдурила його. Він не доплигнув на якусь долоню, встиг ухопитися за край стіни, але за самий лише край. Судомно підтягся, схопився за залізний прут на вершечку кам’яної огорожі — й ледь не закричав, бо металевий стрижень виявився слизьким, як рибина.

Рука зіслизнула. Ігар повисів іще кілька секунд, тримаючись однією тільки лівицею та намагаючись стерти з долоні правої руки липку мазь, — а по тому пальці лівої зіслизнули теж, і, обдираючи живіт об біле каміння огорожі, він звалився вниз.

Він приземлився на ноги й цілком безгучно — щоправда, в цьому допомогли. Допомогли чиїсь руки, які підхопили під пахви й сповільнили його падіння при самій землі. І відразу по тому мертвою хваткою здавили плече.

Він сидів у темряві навпочіпки, слухаючи дзвін болю в забитих стопах і дивуючись із повної німоти й думок, і почуттів. Що повинна відчувати людина в такій ситуації? Страх, напевне…

— Вставай.

Він покірно піднявся. Зірки Хота не видно було за високою стіною кухні; зірка не побачить його поразки. Не розповість Ілазі.

— Ходімо.

Куди?!

Через усе подвір’я. Який довгий шлях. Так хочеться пройти його швидше — і хай він довше триває, бо всього й життя лишилося, що цей шлях подвір’ям. Там, попереду, чекає щось гірше. Тепер розмови скінчилися; тепер кара.

Відчинилися низенькі, незнайомі двері. Він ще не бував у тих приміщеннях Гнізда, де карають. Нічого, тепер побуває.

— Уперед.

Підземелля. Гвинтові сходи. Ще одні двері, залізні, з нальотом іржі; Ігара затрусило, коли він розгледів величезний тьмяний замок на грубих скобах, схожих на потворні вуха. Цей замок не відмикається тижнями… Тут же мохом усе поросло, Святий Птаху…

— Уперед.

Голос Дізнавача байдужий і глухий. З таким само успіхом можна благати полегкості в залізної скоби у формі вуха.

Коридор здався нескінченно довгим. Він втратив будь-яке уявлення про відстань, він брів підземеллям, як баранчик на бійню, довго, дуже довго… А попереду колихалася його власна тінь, потворна й глузлива. А в руках у людини, яка йшла слідом, рівно горів смолоскип. Легше знести гнів, аніж холодну байдужість. Краще б він цим смолоскипом та Ігарові в потилицю…

— Стій.

Він зупинився. Прийшли, значить. Що тепер?!

— Повернися обличчям до стіни.

Він слухняно повернувся. Стіна виявилася викладеною каменем — дуже старим і дуже замшілим. Зелена, мов ліс. Побачити б ліс іще коли-небудь…

Тихе скреготіння. Звідки тут такий звук? Не двері відчиняються, ні… Хіба що кам’яні двері, замшілі, як ці стіни…

І відразу ж прийшов вітер. Холодний і вогкий, із запахом трави та хвої. Зуби Ігарові, досі мужньо зціплені, самі по собі відгукнулися на різку хвилю дрожу, вицокуючи дріб. Холод, який насправді є гарячкою…

— Тепер повернися.

Вони стояли перед проламом у стіні. Дуже рівним трикутним проламом; нагору вели круті сходи, звідтіля, ззовні, пахло вітром, і на краєчку неба, що вже світлішало, неохоче гасла зірка. Можливо, саме Хота.

— Уперед.

Верхні щаблі губилися в траві. У сірій каламуті височіли важкі, мов колони, соснові стовбури, і десь там, у високій кроні, попискувала рання пташина.

Обличчя Дізнавача було поряд. Таке саме сіре, як світанок, незворушне й змарніле, і тільки щока раптом засмикалася сама по собі. Дізнавач із зусиллям притримав її долонею:

— Іди. Хай пробачить тобі Птах.

Розділ сьомий

* * *

…Хто обійшов усі містечка провінції Ррок? Кому траплялося бувати й у палацах і у свинарниках, хто пірнав на самісіньке дно міських нетрів, хто прочитав усі написи на всіх могильних каменях?

Нема такої людини. Є двічі витривалі й тричі цікаві, є бурлаки й мандрівці — але провінція Ррок завелика. Заглибоке це море, й зашвидко ходять по небі зорі.

Дабат.

Такої трави він не бачив ніколи в житті.

Будь-яка пелюсточка була неприродно яскравою і м’ясистою. Будь-яке стебло здавалося товщим і темнішим, ніж це звично для ока; вся лука лисніла смарагдовим, соковито-зеленим, і дивно важкі суцвіття хилилися до землі.

Ігар потягнувся до ромашки — відсмикнув руку, не зважуючись зірвати. Це не