Марина та Сергій Дяченко - Скрут

— скінчити життя в стані щасливого екстазу. Полегкості. Цілковитого й радісного очищення.

Далі рука Дізнавача знову лягла йому на плече, і він зрозумів, що аудієнцію скінчено, час повертатися до дійсності, де встромляються в дерево ножі й цілком реальний швидкий Обряд Одного Удару. І він пройшов до цього світу дверима з кутими різьбленими стулками, але цього разу голова його виявилася високо піднятою, а очі сухими.

У дитинстві він товаришував із дівчиськом, яке дресирувало козу. На ярмарках за один день їй траплялося заробити більше, ніж її батькові, каменяреві, за тиждень важкої праці; Ігара найбільше цікавило, як можна навчити дурну козу розуміти слова й ходити на задніх ногах?!

Дівчисько посміхалося. Воно було хитре, дуже хитре дівчисько; воно вчило козу батогом і цукром. Але ж не тільки кози знають, що батіг — дуже боляче, цукор же — неймовірно солодкий…

І річ не в тім, щоб постійно лупити чи постійно підгодовувати. Ударив — дай солоденького, тоді ніяка коза не встоїть…

Обряд Одного Удару куди гірший за батіг. Побачення з Птахом солодше за будь-який мед. Але Ігар теж не тварина?!

Він не спав другу ніч. Дивно — вдень очі злипалися, несила було підняти цебро води чи втримати легкий учнівський «пазур»… А вночі, коли цілий скит спочивав на свіжих солом’яних устілках, Чуже Пташеня тягло під зорі. Як мало залишилося часу. Як мало…

Зірка Хота — ось хто справжній суддя. Ось хто справжній кат; дивиться й дивиться, і що не ніч опускається дедалі нижче, а вечірній вітер дедалі холоднішає: осінь, осінь, осінь…

Брама на ніч защіпається. Ніякої особливої варти немає; огорожа висока, але Ігарові траплялося долати й крутіші перешкоди. Він знається на огорожах і засувах — людина, яка викрала із Замку останню княгинину дочку… Втім, не треба про це. Ось під бічною хвірткою широка щілина — трохи зусиль, і вона поширшає. Ігар тонкий і вузький у плечах…

— Не намагайся.

Йому здалося, що говорить зірка Хота; ні, це Отець Дізнавач стоїть за спиною, нерухомий, неначе вежа.

— Не намагайся, Ігаре… Не хотілося б тебе карати. Не думай про пусте.

Зірка Хота лежала в нього на плечі, мов коштовна прикраса.

А навіщо я йому потрібен, подумав Ігар з раптовим роздратуванням. Невже вони про кожного послушника так дбають? Удень і вночі, хоч можна просто приставити до зозуленяти вірного хлопчика з «пазуром» при боці?

— Навіщо я вам потрібен? — запитав він, дивлячись на зірку Хота.

Шкода, що було темно. Якщо в незворушних очах Дізнавача й ковзнула тінь замішання, то він, Ігар, її не помітив.

— Навіщо Гнізду пташеня, ти хочеш запитати?

— Ні. Навіщо я потрібен вам. Саме вам… Тому що Отець Вищепоставлений дбає про Гніздо. Отець Розбивач вселяє спокій в усі душі, які трапилися йому під руку; тільки вам навіщось потрібен саме я. Кручений. Хочете мене переробити?

Дізнавач зітхнув; зірка Хота сховалася за його плечем і визирнула знову.

— Хіба я біг за тобою по дорозі, Ігаре? Хіба я накинув тобі на голову мішок і силоміць притяг до Гнізда? Хіба не сам ти з’явився сюди, збентежений і розгублений, хіба не сам ти хотів змінити себе? І зовсім щиро каявся… не в тім твоїм злі, що заслуговувало на каяття найбільше — але каявся ж, глибоко й чесно… Я розумію, що горлорізи біля воріт — серйозний аргумент для каяття. Але прийшов-бо ти сам, без будь-якої збройної допомоги, з однією лишень душевною потребою! — Дізнавач різким, роздратованим рухом відкинув волосся з чола. — А якщо про горлорізів, Ігаре, то вони зовсім не відмовилися від думки тебе зловити. Не дивуйся! Вони не так прості, вони влаштувалися на роздоріжжі й чекають — тихенько, терпляче. Варто лишень тобі просотатися під ворота, як ти збирався, — і Обряд Одного Удару здасться тобі дитячою грою. Отак.

Темрява над скитом погустішала, нахилилася, налягла на плечі й причавила до землі.

— Ви… точно знаєте? — запитав Ігар пошепки. — Що вони… там?

Дізнавач знову знизав плічми й змусив зірку Хота кліпнути:

— Якби я хотів тебе залякати, то зробив би це інакше.

Із відчинених дверей вибрався надвір сонний послушник, постояв, сопучи носом і, витріщаючись у темряву, не помітив принишклих співрозмовників і потрюхикав у куток — справляти нужду. Ігар мигцем подумав, що в тім Гнізді, де він виріс, парубійко задзюрчав би вже за два кроки від ґанку.

Дізнавач дочекався, поки вдоволений послушник повернеться в дім; у темряві не видно було його посмішки, але вона чулася в тихому голосі:

— Там, де ти виріс… була якась хиба?

Ігар відчув, як спітніли долоні. Втягнув голову в плечі — а Дізнавач, звичайно, бачить у темряві…

— Отець Служитель… одного разу… хотів… покликав мене прислуговувати в спальні й…

— І потім ви не товаришували, — Дізнавач знову посміхнувся, начебто йшлося про щось дуже звичне. Ігар дивився вниз — у чорноту в себе під ногами.

— Я не покличу тебе прислуговувати в спальні, — голос Дізнавача на мить скрижанів. — Ти цього боявся?

— Ні, — швидко відповів Ігар і миттю зрозумів, що збрехав. Боявся, але десь дуже глибоко всередині, не зізнаючись навіть собі…

Він підняв голову:

— Напевне, нудно жити, коли всі навколо мов на долоні? Всі люди з їхніми думками, так?

Він усвідомлював, що говорить зайве, нахабніє. Останнім часом з ним надто часто це траплялось — язик не чекав на підказку здорового глузду. За балакучого язика вся голова відповідає…

— Так, — повільно відгукнувся Дізнавач. — Не зовсім так, як ти сказав… Але тим більше цікаво, коли серед багатьох зрозумілих раптом з’являється один зрозумілий не до кінця.

Ігар здригнувся. Йому здалося, що Хота зірвалася з неба й згоріла, падаючи, лишила по собі тануче світло. Його облило холодним потом, однак зірка-свідок, як і раніше, визирала із-за плеча співрозмовника, а інша, ще одна падаюча зірка раптом прокреслила небо ледь не над самою головою.

— Ваша сестра схожа на вас? — запитав він пошепки.

— Ні, — відгукнувся Дізнавач після паузи. — Якщо хочеш, вона чимось схожа на тебе. Обличчям і… вдачею теж.

— Тоді їй нудно з гірськими черницями, — тихо припустив Ігар.

— Не думаю, — так само повільно відповів Дізнавач. — Не думаю, що тепер їй цікаві… розваги.

— Ви бачитеся з нею? Хоч іноді?

Довга пауза. Ігар зрозумів, що Дізнавач не відповість.

— Ви… дійсно знаєте, як саме скрут чинить зі своїм кривдником, якщо спіймає?

— Так, — відгукнувся Дізнавач, й Ігара морозом обсипало.

— А тепер уявіть собі… Ось ваша сестра… молода. Ось її піймав скрут… Ось він