Володимир Семенович Короткевич - Дике полювання короля Стаха

для якоїсь важливішої справи. Тоді я рушив до Бермана. І тут сліди поспішності, навіть двері не зачинені. Кволий вогник сірника кинув кружок світла на стіл, і я помітив на нім одну рукавичку і розірваний навскіс конверт, такий самий, як у Світиловича тоді, того жахливого вечора.

«Пане Білорецький, поважаний брате Я мало і кепсько знаю про дике полювання. Але я все-таки можу сказати тобі щось цікаве. До того ж я можу розкрити тобі один секрет, таємницю деяких темних подій у вашому домі… Можливо, це просто вигадка, але мені здається, що ти шукаєш не там, де треба, голубчику Небезпека у власному палаці пані Яновської. Коли хочеш знати дещо про Малого Чоловіка Болотяних Ялин приходь сьогодні о сьомій годині надвечір на те місце, де загинув Роман і де лежить його хрест Там твій невідомий добродій розповість тобі, в чому корінь смертних подій».

Я на хвилину завагався, згадавши долю Світиловича, але довго вагатися не можна було, годинник показував за п'ятнадцять сьому А тут ще Бермана нема… Куди пішов? Коли він і Малий Чоловік, і керівник дикого полювання — одна особа, він повинен дуже занепокоїтися, прочитавши перлюстрованого ним листа Чи не пішов він замість мене на побачення з незнайомцем, щоб заткнути йому рота? Цілком можливо. А тут ще сторож на моє запитання про Бермана показав рукою на північний захід, якраз у напрямку алеї і дороги, що вела до хреста Романа Старого.

Я побіг туди. Ах, скільки я набігався за ці дні і, як сказали б нині, натренувався! Чорт його побери, такий тренаж разом з Болотяними Ялинами! Ніч була трохи світліша, ніж завжди Промені величезного червоного місяця освітлювали часом, пробиваючи хмари, землю, навскіс падали поміж чорними стовбурами дерев Місяць стояв над вересовими пустками, такий величезний, червоний, такий райський, сяючий, такого вогнистого, щасливого кольору була ця планета, що туга за чимось світлим, ніжним, несхожим на ці болота й пустки залила моє серце. Немовби підпливли до землі і згоріли в повітрі якісь невідомі країни, міста з розтопленого золота і немовби було в них інше, не таке, як наше, життя.

Місяць тим часом, пливучи вище, поменшав, зблід і одразу почав раз у раз засновуватися дрібненькими білими хмарками, схожими на кисле молоко. І все знову стало холодне, похмуре й таємниче: хоч сідай і пиши баладу про бабусю, яка їхала верхи, і про того милого вершника, що сидів попереду.

Продершись якось через парк Болотяних Ялин, я вибився на стежку і вже майже підходив до Романового хреста. Ліс зліва стояв низькою, чахлою стіною, навпроти Романового хреста бовваніла людська постать.

І тут… я просто не повірив своїм очам. Звідкілясь раптом виросли тіні вершників. Вони повільно під'їжджали до людини. Усе це робилося у повному мовчанні, і мертва холодна зірка горіла над їхніми головами.

Наступної миті пролунав пістолетний постріл, коні перейшли в намет і зім'яли людську постать копитами. Я був вражений. Я думав, що побачу зустріч мерзотників, а побачив убивство людини.

В очах моїх потемніло, і коли я очуняв, то побачив, що вершників уже не було.

Жахливий, нелюдський крик пролунав десь над болотами, був у ньому жах, гнів, відчай — чорт знає що таке. Але я не злякався. До речі, я ніколи відтоді не боявся. Усе жахливе, що я зустрічав після тих днів, мені здавалося нікчемними дріб'язками.

Обережно, як змій, я поповз до того місця, де темніло у траві те, довге. Я пам'ятаю, що я побоювався засади, сам хотів убивати, що я повз між осінніми травами, використовуючи кожну ямку, кожну канавку. І ще я пам'ятаю навіть зараз, як смачно пахнув дрібний полинець у траві. О, як пахнув тмин, які суцільні блакитні тіні лежали на землі! Яке добре було життя навіть у цьому огидному місці! А людина була змушена плазувати, як гадина, у траві, замість того щоб вільно дихати цим холодним, бадьорим повітрям, дивитися на місяць, розправляти груди, ходити від радості на руках, цілувати очі коханої.

Місяць світив на мертве обличчя Бермана. Великі лагідні очі були вирячені, обличчя перекривлене гримасою нелюдської муки.

За що його? Невже він не винен? Я ж був переконаний, що це він. Ох, як гірко, як радісно пахнув тмин! Трави, навіть помираючи, пахнуть гірко й радісно.

Тієї ж хвилини я інстинктивно, ще не розуміючи, в чому річ, поповз назад. Я відповз на чималу відстань, коли почув далекі кроки, йшло двоє. Я був під великою плакучою вербою. Став на ноги (люди не могли мене побачити: я злився із стіною лісу!), підскочив, і, підтягнувшись на руках, зліз на дерево, і заховався в його гущавині, як величезна деревна жаба.

Дві тіні підійшли до вбитого. Місяць світив просто на них, але обличчя були закриті шматками темної тканини. Дивні це були постаті: у старих капцях, у чугах, з довгим волоссям, на якому ледве трималися сплетені зі шкіряних стрічок шапки. На плечах — довгі плащі.

Вони підійшли до трупа і схилилися над ним. Я чув уривки їхньої розмови.

— Обоє клюнули на одну й ту саму вудку… Лікол… Х-хе, як вони, однак, повірили цьому дитячому прізвиську. І той вишкребок, і ця свиня. Лікол… дав їм Лікол.

І раптом один з них не стримався від здивованого вигуку.

— Що таке?

— Дивись, Пацюк, це не той.

— Як не той, чого ти брешеш?

— А я тобі кажу — не той. Це… це той дивак, що живе управителем у Яновської.

— От чортова душа! Помилилися трішки.

— За цю помилку, хлопче, — похмуро відповів один, — з нас Лікол голову зніме… Неприємно, брате. Двоє убитих — це жах. Цим може й начальство зацікавитися.

— Але чому він прийшов сюди замість того?

Другий не відповів. Вони відійшли од трупа і стали під деревом, під самими моїми ногами. Якби я захотів, я міг би опустити ногу і стати на голову кожному з них, на вибір, або двічі вистрелити з револьвера на такій відстані, на якій і дитина влучила б. Я тремтів од хвилювання, але голос холодного розуму казав мені, що так робити не можна, що я сполохаю решту, що з полюванням треба кінчати одним ударом, що зараз треба стежити за цими. Годі, я наробив занадто багато помилок, і коли загине ще й Надія — тоді тільки й залишиться, що піти у Велетову прірву, стрибнути туди й почути, як вирветься з твані над тобою з диким ревом повітря.

— За що він так