Роман Іванович Іваничук - Мальви. Орда

Вдарив хан шпорами коня, прискакав на поле битви, та спинити не мав уже сили. Мурзи оточили сейменів і кришили їх шаблями.

— Йстер! Йстер![143] — несамовито кричав хан і, наражаючись на смерть, гасав полем. Бій почав стихати, повернули коней мурзи і збіглися з усіх боків навколо хана.

До Іслам–Ґірея під’їхав на коні ширінський мурза, син гордовитого і владного Алтан–бея, що не забув ханської зневаги під час коронування.

— Хане, — сказав він, дихаючи клубками пари в обличчя своєму вождеві, — ти наш володар, а ми твої слуги. Нема володаря без слуг, піддані ж завжди знайдуть собі пана. Ми згодні коритися тобі, але ж не самозванцеві, в жилах якого не тече й краплі благородної крові. Звели арештувати Сефера Ґазі, що, мов боягузливий тхір, утік із поля бою. Ми знайдемо його. Ось тобі готовий наш ярлик на його арешт, прибий тамгу. Не можуть беї терпіти, щоб головним аґою війська татарського був ниций раб, що виріс на грабованих сейменських харчах.

Сахнувся Іслам–Ґірей: засудити до страти аталика! Він підвів було руку, та опустилася вона — цієї миті не мав ханської влади і повернути міг її лише ціною життя Сефера. Обличчя мурз були суворі й рішучі, очі їхні говорили: «Ми тебе посадили на трон, ми тебе й знімемо з нього». І тоді ханові згадалися поради аталика: у вождя повинно бути два обличчя — лицаря і підступного змія. «Так ось на кому мені доводиться здійснювати вперше твою науку, добрий мій вихователю!»

Ширінський мурза подав Ісламові записаний папір, хан зняв із пальця персня і тремтячою рукою приклав його до ярлика.

Відділ бейських воїнів полопотів степом у напрямі Кафи в погоні за Сефером–аґою.

Тоді до хана під’їхав володар Перекопу Туґай–бей і мовив, не розпогіднюючи свого зцупленого жовнами обличчя:

— Хане, я в десять разів сильніший за тих, яким ти сьогодні скорився. Сильніший я зі своїми ногайцями і за тебе. Але не личить міжусобитися тоді, коли на ханський престол послав Аллах мудрого вождя. Сефер–аґа перебуде лихий для нього час в Оp–капу. Така голова не повинна злетіти з пліч. І твоя теж. Можеш розраховувати на мене, хане. Бо не жадоба наживи, а справа волі мусить тепер бути нашим санджаком.[144]

Довго Марія чекала прийому в хана. Повернувшись із походу, він не впускав до себе нікого. Аж у намазний день[145], коли сусід сусідові приносить хийгачу[146] за упокій померлих душ, а перед ворітьми ханського палацу роздають жебракам і циганам їжу, Іслам–Ґірей прийняв прохачів.

З тремтінням заходила Марія до ханської канцелярії в супроводі мангушського кет–худи, який за добрий калим погодився посвідчити, що Марія і її дочка — правовірні мусульмани, що повертаються вони до ґяурів, аби проповідувати серед них найсправедливішу на землі віру.

Залишивши чарики на сходах, Марія увійшла до канцелярії і впала ниць перед ханом. Іслам–Ґірей мовчки кивнув на казнадара, що сидів збоку за столиком. Той велів розповісти свою просьбу, вислухав, глянув на хана. Хан кивнув головою. Марія висипала перед казнадаром купу алтинів, тоді писець, що сидів поруч, почав писати.

— Прочитайте, — заблагала Марія. — Не вмію я.

Писець прогундосив:

— «Жителям Мангушу Марії і Соломії, що удостоїлися отримати цього красномовного хаканського ярлика, можна пройти через укріплення Оp–капу в Ногайські степи і далі, і ніхто з моїх слуг хай не чинить їм ніяких перешкод.

Великий хан Кримського улусу

Іслам–Ґірей».

Збулося! Кінець неволі! Та невже це правда? Марія кланялася і плакала, вибігла з ханського двору і щодуху помчала ущелиною до Мангушу.

— Мальво! Мальво! Соломієчко! — кликала на своєму подвір’ї, але ніхто чомусь не одізвався.

Відчинилися ворота Стратонового обійстя.

— Стратоне–е!

Стратон викульгав на поріг, обличчя його було брезкле і осунуте; він якось винувато розвів руками. Тривога прокралась у серце матері.

— Де… де Мальва?

— Я не пускав, просив, погрожував… Але вона як не при своєму розумі…

— Та що ж сталося?! — закричала в розпачі Марія, і закляклі руки звелися до горла, наче хотіла себе задушити.

— Заспокойся, Маріє… Чей же не вмерла. Приїхав сьогодні до нас якийсь там ханський стражник і сказав, що хан велить… не велить, а просить, щоб Мальва з’явилася перед нього. Я нічого не розумію… Яким вітром може відати хан про нашу Мальву… А вона поїхала… Казала, що вернеться і все тобі розкаже. Маріє, не бери собі того так до серця… Плачем лиха не виплачеш. Грамоту дістала? То завтра підете…

— Ось вона, моя кривавиця… Ось вона. Я знаю… Тепер я вже знаю… О Боже!.. В ханські наложниці моя дитина! — Вона простягла до Стратона руку з грамотою, хитнулася, схлипнула і непритомна впала на землю…

Розділ чотирнадцятий

Мати моя дорогая,

А я ж тебе не пізнала.

Скидай з себе свої лати,

Будеш з нами панувати.

Українська народна пісня

«Сказав пророк, хай над ним буде мир: підуть люди до раю по мосту–сірату, тонкому як волос і гострому як меч. І поведе їх Монкір…»

Цвяхом застряв цей хитромудрий хадіс у мозку Іслам–Ґірея, і тлумачив він його сам, без хафізів, приймав його для себе, виковував собі з нього власну ханську тактику.

Багато днів після повернення з походу на Ляхистан Іслам не знаходив заспокоєння для свого сумління. З усіх кутків, з–за канделябрів, через вікна із саду дивились на нього пронизливі очі з–під прискулених повік. Аталика прирік на смерть! Віддячив за науку, за врятування з неволі, за ханський престол.

А потім у пам’яті сплив почутий ще в Занджирли–медресе хадіс, неначе писаний для нього. Кожну людину веде свій ангел Монкір по тоненькій волосині ризику. І тільки тим, хто ладен вигинатися, щоб зберегти рівновагу, хто може ущерблювати свою совість, вдається пройти по ній до раю. Ті ж, які йдуть прямо, падають у джаханнам…

Прийшов спокій до хана, а з ним дивне, блюзнірське відчуття вдоволення з перемоги над самим собою: для досягнення мети він зможе тепер усе зробити. Хай прямо йдуть ті, що мають тільки себе і своє сумління. У нього є Крим.

Довго не знав нічого про долю Сефера Ґазі. Йому бракувало аталика — не для заспокоєння совісті, для порад. Мусив тепер про все думати сам. Що зробити, щоб стати могутнім самодержцем, щоб тамгу він прикладав тільки тоді, коли захоче цього сам?