Лі Бардуго - Шістка воронів

сприймали як щось нижче та демонічне, як паразитів цього світу, як якусь гидоту.

Дівчина звела плече.

— Насправді я не знаю. Зробила все, що могла, але мої таланти стосуються іншої галузі.

— Каз питав тебе, чи «Біла троянда» надсилатиме делегацію на святкування Грінґкелли.

— Ти знаєш «Білу троянду»?

— Західна Клепка — улюблена тема для розмов у Пекельних Воротах.

Ніна помовчала. Потім, не кажучи жодного слова, відігнула рукав сорочки. Дві переплетені троянди на внутрішньому боці передпліччя. Вона могла б пояснити, чим займалася там і що ніколи не заробляла собі на життя, лежачи на спині, але це була не його справа, що вона робила чи не робила. Хай собі думає, що хоче.

— Ти обрала роботу там?

— Обрала з натяжкою, але так.

— Чому? Чому ти залишилася в Керчі?

Вона потерла очі.

— Я не могла залишити тебе в Пекельних Воротах.

— Ти запроторила мене туди.

— Це була помилка, Матаясе.

Гнів спалахнув у хлопцевих очах, удаваний спокій миттю зник.

— Помилка? Я врятував тобі життя, а ти звинуватила мене в торгівлі рабами.

— Так, — погодилася Ніна. — І провела більшу частину минулого року, намагаючись виправити те, що накоїла.

— З твого рота колись вилітало правдиве слово?

Дівчина втомлено зіперлася на спинку стільця.

— Я ніколи не брехала тобі. І ніколи не буду.

— Перші слова, котрі ти сказала мені, були брехнею. Промовлені каельською, якщо я правильно пам’ятаю.

— Промовлені просто перед тим, як ти зв’язав мене й кинув до клітки. То був вдалий час для правдивих оповідок?

— Я не звинувачую тебе. Ти не можеш себе змінити. Лицемірство — твоя природа. — Він пильно подивився на дівочу шию. — Твої синці зникли.

— Я видалила їх. Це тебе обходить?

Матаяс не відповів, але Ніна помітила, як його обличчям промайнув проблиск сорому. Хлопець завжди боровся зі своєю пристойністю. Щоб стати дрюскеле, він мав убити все те добре, що в ньому було. Але хлопчик, яким він був, завжди залишався всередині, і Ніна почала помічати, яким він був насправді в ті дні, які вони провели разом після корабельної катастрофи. Зараз дівчині хотілося вірити, що хлопчик і досі там, що він не зміг утекти, незважаючи на її зраду й усе, що довелося пережити в Пекельних Воротах.

Та хіба вона могла бути впевнена в цьому, дивлячись на нього зараз? Може, саме таким Матаяс був насправді, а образ, який вона собі уявляла протягом минулого року, був лише ілюзією.

— Мені потрібно доглядати за Інеж, — повідомила вона, бажаючи, щоб він швидше пішов геть.

Гелвар не пішов. Натомість запитав:

— Ти взагалі думала про мене, Ніно? Чи заважав я тобі спокійно спати?

Вона знизала плечима.

— Корпуснійці можуть спати, коли захочуть.

Насправді вона не могла контролювати свої сни.

— Сон — справжня розкіш у Пекельних Воротах. Це небезпечно. Але коли я спав, мені снилася ти.

Її голова смикнулася.

— Правда, — запевнив хлопець. — Щоразу, як я заплющував очі.

— І що відбувалося в цих снах? — наважилася запитати вона, прагнучи почути відповідь і побоюючись одночасно.

— Жахливі речі. Найгірші з можливих тортур. Ти повільно топила мене. Ти підпалювала серце в моїх грудях. Ти сліпила мене.

— Я була справжньою потворою.

— Потворою, незайманкою, сніжною феєю. Ти цілувала мене, нашіптувала мені на вухо різні історії. Ти співала мені й оберігала мене, поки я спав. Я прокидався, переслідуваний твоїм сміхом.

— Ти завжди ненавидів мій сміх.

— Я любив твій сміх, Ніно. І твоє шалене серце воїна. Я, мабуть, любив також і тебе.

Мабуть, любив. Колись. До того, як вона зрадила його. Ці слова шмагнули її груди болем.

Ніна знала, що мала б змовчати, але не могла впоратися із собою:

— А що робив ти, Матаясе? Що робив зі мною ти у своїх снах? Корабель легенько нахилився. Ліхтарі захиталися. Матаясові очі палали синім вогнем.

— Усе, що хотів, — відповів він і повернувся, щоб піти геть. — Усе.

15

Матаяс

Вийшовши на палубу, Матаяс попрямував просто до загорожі. Усі ці канальні щури й мешканці нетрів швидко призвичаїлися до хитавиці, бо й так весь час перестрибували з одного човна на інший на водних шляхах Кеттердама. Лише той простак, Вілан, здавався напруженим. Він виглядав так само жалюгідно, як Матаяс почувався.

Легше велося на свіжому повітрі, де можна було вдивлятися в обрій. Під час перебування серед дрюскеле хлопець спромігся здійснити кілька морських рейсів, але завжди почувався впевненіше на твердій землі чи кризі. Було принизливо, що ці чужаки бачили, як він блює, перехилившись через огорожу, утрете за кілька годин.

Добре, що хоча б Ніна не стала свідком цієї виняткової ганьби. Він згадував її в тій каюті, як вона прислуговує смаглявій дівчині, наче втілення доброзичливості й занепокоєння. І виснаженості. Вона здавалася такою втомленою. «Це була помилка», — сказала Ніна. Звинуватити його в торгівлі рабами, кинути на керчинський корабель і запроторити до в’язниці? Вона стверджувала, що намагалася виправити те, що накоїла. Та навіть якщо це було правдою, яке це мало значення? У таких, як вона, немає честі. І Ніна це довела.

Хтось зварив каву, і Матаяс бачив, як екіпаж п’є її з мідних горняток із керамічними кришками. У голові з’явилася думка віднести горнятко Ніні, але він одразу ж розчавив її. Він не мав дбати про неї чи казати Бреккерові, що їй потрібно відпочити. Матаяс міцно стиснув пальці, розглядаючи вкриті струпами кісточки. Ніна посіяла в ньому зерня слабкості.

Бреккер зробив Матаясові знак підійти на бак, туди, де він, Джаспер і Вілан зібралися, щоб перевірити мапи Льодового Двору подалі від очей і вух екіпажу. Погляд на ці плани був наче ніж у серце. Стіни, брами, вартові. Усе це мало б переконати цих дурників не йти туди, але, очевидно, він був так само дурним, як і решта.

— Чому тут усе без назв? — поцікавився Бреккер, тицяючи в план.

— Я не знаю фієрданської, а нам потрібно, щоб усі деталі були абсолютно правильні, — відгукнувся Вілан. — Гелвар може це зробити. — Він відсахнувся, побачивши Матаясів вираз обличчя. — Я лише виконую свою роботу. Припини на мене так люто зиркати.

— Ні, — проревів Матаяс.

— Ось, — сказав Каз, простягаючи йому крихітний прозорий диск, що мерехтів у променях сонця. Сам демон опустився на бочку й прихилився до щогли, піднявши хвору ногу на мотузяну бухту. Проклятущий ціпок тулився йому до стегна. Матаясові подобалося уявляти, як він розламає його на друзки й згодує Казові одну за одною.

— Це що?

— Один із новітніх равканських винаходів.

Вілан підвів голову.

— Я думав,