Джордж Мартін - Учта для гайвороння

геть знесиленим. «Поголити його — то був, мабуть, найжорстокіший Тиріонів вчинок» — подумав Хайме, який добре знав, що це таке: втратити не просто частину себе, але саме ту частину, яка зробила тебе тим, хто ти є. Пицелева борода, колись надзвичайно пишна, біла, мов сніг, і м’яка, мов ягняча вовна, стікала зі щік та підборіддя хвилями на груди і мало не до пояса. Великий маестер полюбляв поважно пестити її, коли проголошував якусь бундючну промову. Борода не лише робила його мудрим та урочистим на вигляд, але й ховала чимало незугарного: складки вислої шкіри під старечим підборіддям, маленький плаксивий ротик, нестачу зубів, без ліку бородавок, зморшок та темних плям. Пицель намагався відростити те, що втратив, але зазнав поразки. Зі зморшкуватих щік та слабкого підборіддя виткнулося лише кілька рідких пасем та кущиків, крізь які Хайме бачив плямисту рожеву шкіру.

— Я, пане Хайме, бачив за свого життя жахливі речі, — казав йому старий. — Війни, битви, найпідліше свавілля… Я був у Старограді юним хлопчиком, коли сіра чума забрала половину міста і три чверті Цитаделі. Князь Вишестраж спалив усі кораблі у порті, зачинив ворота і наказав стражникам убивати кожного, хто намагатиметься утекти: чоловіка, жінку, немовля на материних руках. Коли пошесть згасла, за те вбили його самого. Того дня, коли князь знову відкрив порт, його стягли з коня і перетяли горло, а разом — і його юному синові. До сього дня невігласи у Старограді плюються, коли чують ім’я Квентона Вишестража. Але він зробив те, що було необхідно. Ваш батько був такою самою людиною — завжди робив те, що необхідно.

— Чи не тому він зараз отам собою тішиться, зуби шкірить?

Випари від тіла змушували Пицелеві очі спливати слізьми.

— Плоть… коли плоть усихає, м’язи скорочуються і піднімають вуста. Це не посмішка, це просто… всихання. — Пицель заблимав очима, зганяючи сльози. — Благаю вибачити. Я стомлений аж до краю.

Важко спираючись на палицю, Пицель поволі зашкандибав геть із септу. «Цей теж помирати наставився» — подумав Хайме. Не диво, що Серсея вважає великого маестра нікчемою.

Та по правді, мила сестра вважала зрадниками або нікчемами добру половину двору: Пицеля, Королегвардію, усіх Тирелів, самого Хайме… ба навіть пана Ілина Пейна — мовчазного лицаря, що обіймав посаду ката-стинача голів. Підземелля знаходилися саме під його — Королівського Правосуду — наглядом. Не маючи язика, Пейн покинув обов’язки нагляду за цюпами на своїх підлеглих, але це не завадило Серсеї звинуватити його у втечі Тиріона. «То я допоміг йому втекти, а не Пейн» — трохи не ляпнув Хайме, та все ж пообіцяв вичавити всі можливі відомості зі старшого піднаглядача — зігнутого старого на ім’я Реніфер Довгобурун.

— Бачу, вам кортить взнати, що це в мене за ім’я таке? — крякнув старий, коли Хайме прийшов його допитувати. — Старе ім’я, неабияке. Не люблю вихвалятися, та в мені тече королівська кров. Я ж бо походжу від принцеси. Про те мені батько розповідав, як я ще був хвацький парубійко.

Зараз хвацький парубійко мав лису плямисту голову та кілька білих волосин на підборідді, тому його оповідь сягала дуже, дуже давніх років.

— Та принцеса була найкоштовнішим скарбом у Дівосхроні. Князь Дубовий Кулак, великий адмірал, віддав їй своє серце, хоча був одружений з іншою. Вона дала синові байстрюцьке прізвище «Бурун» на честь батька, і він виріс у видатного лицаря, а за ним його син, котрий перед «Буруном» поставив «Довго», щоб люди не думали, ніби він теж уродився байстрюком. Тому я маю в собі трохи драконової крові.

— А я оце дивуюся, чого трохи не сплутав вас з Аегоном Драконом, — відповів Хайме.

«Бурун» — таке прізвище побутувало для байстрюків навколо затоки Чорноводи і на її островах; старий Довгобурун певніше за все походив від якогось дрібного надвірного лицаря, а не від принцеси.

— Але справа не терпить. Я маю нагальніші турботи, ніж ваш видатний родовід.

Довгобурун схилив голову.

— Зниклий в’язень.

— І зниклий наглядач теж.

— Руген, — підказав старий. — Піднаглядач. Був приставлений до третього рівня, де кам’яні мішки.

— Розкажіть мені про нього, — змусив себе попрохати Хайме.

«Курям на сміх.» Він сам знав, хто такий Руген — навіть якщо цього не знав Довгобурун.

— Брудний, неголений, на мову скупий та грубий. Не любив я його, правду сказати. Руген тут уже був, як я прийшов — тому дванадцять років. Сидів на посаді від короля Аериса. Та його рідко тут бачили, щоб не збрехати. Я, мосьпане, так у звіті й написав. От їй-бо написав, слово даю, слово людини королівської крові.

«Згадай ще раз свою королівську кров — і я проллю її на підлогу» — подумав Хайме.

— Хто читав ті звіти?

— Якісь надсилалися коронному підскарбієві, якісь — коронному шепотинникові. Усі звіти читали старший піднаглядач і Королівський Правосуд. Такий тут, у підземеллях, лад заведено. — Довгобурун почухав носа. — Ну, теє, мосьпане… брехати не буду, Руген тут з’являвся лише тоді, коли було треба — зате завжди вчасно. У кам’яних мішках зараз нечасто сидять. Перед малим братом вашої вельможності ми тут мали великого маестра Пицеля, а перед ним — князя Старка, що зрадник був. Ще сиділо трійко інших, посполитих, але їх князь Старк віддав Нічній Варті. Я б тих трьох не віддав, лиха то була справа — але папери виписані були як слід. Я і про те у звіті написав, коли ваша ласка.

— Розкажіть про тих двох наглядачів, які поснули.

— Наглядачів? — Довгобурун пирхнув. — Е ні, то не наглядачі, а прості ключники. Корона, ясний пане, платить жалування двадцяти ключникам — от як пальців у людини… та скільки служу, ніколи не бачив більше дванадцяти. Ми ще маємо тримати шість піднаглядачів, двійко на кожен рівень, та є лише троє.

— Ви і двоє інших?

Довгобурун знову пирхнув.

— Е ні, мосьпане, я — старший піднаглядач! Мене поставлено над молодшими піднаглядачами, я веду облік та рахунки. Якщо ваша ясна вірність матимуть ласку переглянути мої книги, то побачать, що в мене всі числа точні.

Довгобурун зазирнув у велику книгу в шкіряній палітурці, розгорнуту перед ним.

— Наразі маємо чотирьох в’язнів на першому рівні, одного — на другому, на додачу до брата вашої вельможності. — Старий од старанності аж скривився. — Тобто збіглого брата вашої вельможності. Отакої! Треба ж його викреслити.

Він