Гаррі Гаррісон - Народження Сталевого Щура

У капо не залишалося вибору. Він пожував губи, а потім підкликав горніста. Прозвучали три ноти, які підхопили інші горністи в нашому тилу й на обох флангах. Коли з-за дерев з’явилися перші ряди солдатів, він підняв меч і наказав прямувати за ним. Я неохоче рушив уперед.

Навряд чи наш наступ можна назвати блискавичною атакою. Як на мене, це більше скидалося на неквапливу прогулянку. Ми перетнули поле, потім зупинилися почекати, доки метальні машини займуть свої позиції. Їх доправили до місця паровими машинами та відкрили вогонь. Камені шугали над нашими головами й або відбивалися від товстої стіни фортеці, як горох, або зникали всередині.

— Уперед! — кричав капо, розмахуючи мечем.

Аж тут відкрили вогонь у відповідь.

Зі стін фортеці злетіли срібні кулі, досягнули нас і попадали на землю.

Ударилися об землю й розбилися. Одна куля впала неподалік мене, і я помітив, що в ній вбудовано контейнер, наповнений якоюсь рідиною. Ця рідина випаровувалася, щойно вступала у контакт із повітрям. Отрута! Я кинувся подалі від неї, намагаючись не дихати. Проте кулі валялися повсюдно, повітря просякло газом. Я біг, задихаючись, тож мусив вдихнути, не міг нічого із собою вдіяти.

Щойно повітря проникло в легені, на мене навалилася темрява.

Я відчував, що лежу на боці, але більше нічого не усвідомлював — моє єство заполонив головний біль. Щойно я намагався хоч якось повернути голову, вогняні обручі стискали скроні. Коли спробував розплющити одне око, червоне світло вдарило в мозок крізь очне яблуко. Цей головний біль зайняв би перше місце серед головних болів усіх часів і народів. Інші головні болі, які я знав у своєму недовгому житті, блідли порівняно з ним, немов були, так би мовити, навчальними головними болями, а не справжніми. Хтось поряд застогнав, і ми (і я, й інші солдати) співчутливо застогнали у відповідь.

Помалу біль відступив настільки, що я зміг розплющити одне око, а потім друге. Наді мною розкинулося блакитне, без жодної хмарини небо, вітер шелестів пшеницею, в якій я простягся. Я непевно звівся на лікоть і глянув на повержену армію.

Поле вкривали безпомічні тіла. Дехто з моїх побратимів сидів, тримаючись за голови, а двоє чи троє найсильніших — чи найдурніших, — хитаючись, зводилися на ноги. Неподалік мене лежали уламки сріблястої кулі, які тепер, коли газ випарувався, виглядали досить безневинно. Голова гула, проте я на це не зважав. Ми живі. Газ нікого не вбив; очевидно, він призначався для того, щоб нейтралізувати нас. Потужна штука. Я подивився на свою тінь, не ризикуючи підняти очі на сонце, і побачив, що тінь скоротилася. Незабаром полудень. Ми проспали чотири години.

Тоді чому ми не мертві? Чому люди Капо Діноблі не вийшли з фортеці й просто не поперерізали нам горлянки? Або чому вони принаймні не забрали нашу зброю? Моя рушниця досі біля мене, досі заряджена. Самі таємниці. Я підвівся, вже у процесі пошкодувавши про таке нерозумне рішення, бо моя голова загула ще більше; у цей час неподалік почувся несамовитий крик. Я зміг сісти й роззирнутися навколо.

Цікаво. Репетував і лаявся брат Фарвел, навіть рвав волосся на голові. Це мене здивувало найбільше. Я ніколи ще такого не бачив. Погойдуючись, звівся на ноги, щоб роздивитися, чому він так засмутився. Що ж, можу його зрозуміти.

Він стояв біля однієї зі своїх метальних машин, яка замість нести смерть, очевидно, померла сама. Здавалося, вона вибухнула, перетворившись на мішанину заліза та різних металів. Довгу руку розпилено на три частини, навіть колеса відкручено від основи. Зараз вона стала просто купою непотребу. Брат Фарвел усе ще бігав, хрипко вигукував, вирване волосся віялося за вітром позаду нього.

Інші ченці теж лементували, а брат Фарвел кинувся вбік і наблизився до Капо Дімонте, який щойно став на рівні.

— Треба знищити їх! — загарчав Фарвел так, що капо довелося прикрити вуха долонями. — Те, над чим я працював упродовж років, розтрощено, зламано. Усі мої метальні машини, усі тарани на парових двигунах. Це зробив він, Капо Діноблі. Збирай людей, атакуй фортецю, він має поплатитися за свій злочин.

Капо повернувся подивитися на фортецю. Вона виглядала так само, як і на світанку, спокійно та неприступно, з піднятим досі мостом, наче того, що сталося вдень, взагалі не було. Дімонте поглянув на брата Фарвела й холодно промовив:

— Ні, я не поведу своїх людей проти тих стін. Це самогубство, а про самогубство ми не домовлялися. Це ваша авантюра, не моя. Я погодився допомогти взяти фортецю. Якби ви пробили вхід вашими машинами, я б пішов в атаку. Така була домовленість.

— Ти не можеш відмовитися від свого слова.

— Я й не відмовляюся. Проломіть стіну, і я атакуватиму. Ти обіцяв, що зробиш це, тож роби.

Брат Фарвел почервонів, підняв кулаки й кинувся вперед. Капо залишився на місці, але витягнув меч і виставив його перед себе.

— Бачиш оце? — виголосив він. — Я досі озброєний, мої люди досі озброєні. Це повідомлення. Проте я прекрасно розумію, що люди Діноблі могли забрати нашу зброю й перерізати нам горлянки, поки ми валялися непритомні. Втім, вони так не вчинили. Вони не хочуть зі мною воювати. Я теж не воюватиму з ними. Хочете битися — бийтеся самі.

Носком черевика він штовхнув горніста, який лежав біля нього:

— Грай на відступ.

Ми були щасливі залишити Чорних Ченців у тому полі розглядати уламки їхніх машин і планів. Звістка про відступ швидко поширилася серед солдатів, і гримаси болю змінилися усмішками, а головний біль — полегшенням. Не буде битви — не буде втрат. Чорні Ченці заварили кашу, хай самі тепер її жеруть. Я посміхався особливо широко, бо мав гарну новину для Слона.

Тепер я знав, як нам покинути Спіовенте.

Я добре тямив, що сталося напередодні. Рух наших військ у пітьмі помітили за допомогою якихось високотехнологічних пристроїв, не інакше. Приховані спостерігачі, напевно, бачили і прокладену в лісі дорогу для метальних машин. Вони зрозуміли суть операції. Гучномовець прилаштували на дереві й активували за допомогою радіо. Газ, яким нас нейтралізували, — складна сполука, розроблена з високою точністю. Все це поза межами можливого для Богом забутого світу Спіовенте. Напрошується логічний висновок.

У фортеці Капо Діноблі перебувають інопланетяни. Вони там захопили владу й чимось займалися. Своєю діяльністю вони роздратували Чорних Ченців настільки, що ті запланували атаку на фортецю. Проте атака зазнала нищівної поразки. Добре. Ще один ворог мого ворога. Ченці