Ольга Токарчук - Ольга Токарчук. Останні історії

Він розвішував на терасі свої мотузки з мушлями. Вони бачили звідси весь мол і всі будиночки, і навіть околицю маленького рибальського села в другій затоці. Відкрите море було рівне і світле. Далеко праворуч було видно берег великого острова, який вночі виблискував вогнями.

Вона обійшла будиночок довкола, знайшла мертву, суху, як тріска ящірку й купку почорнілих мушельок — хтось до них їх тут поскладав пірамідкою. Коли схилилася над нею, відчула на собі погляди багатьох очей. Повільно піднялася і побачила їх — мавпочок, завбільшки, як коти — сиділи на деревах і з цікавістю спостерігали за нею, дивилися, як на сусіда, котрий власне тепер поселяється.

Почала думати про них приязніше. Їй спало на гадку, що це ненароджені діти з півночі, з країни ложечок і філіжанок, які в нагороду за те, що не вдалося бути людиною, обдаровані невгамовним мавпячим життям. Інша цивілізація. Хлопчик із підозрілою легкістю підхопив теорію реінкарнації, очевидно, йому сподобалася її проста справедливість. Потім із наполегливістю розуму одинадцятирічного хлопчака він зробив висновок, що кожен біль, кожне терпіння — це своєрідний вид дезінорекції.

— Спалювання карми, — підкинула вона.

— То чому люди не хочуть терпіти? — риторично запитав він, коли вони сходили до моря.

— Дивуєшся?

Мовчав.

— Не дивуюся, — сказав він і ліг на блакитну, дивовижно сяючу поверхню води, яка виглядала цього дня, як желейна цукерка.

Книжка, яку вона пробує читати, переповнена деталями. Той, хто її написав, певно, хворів на якусь психічну морську хворобу — хапався за предмети, щоб не виблювати; описував їх з ротом, повним слини, напевно, хотів її проковтнути, заповнити живіт тим поживним баластом, стати тяжчим, стабільнішим. Це сповіщається читачеві — він теж стає людиною-магнітом, притягує до себе ложечки, срібні соусниці, годинники з ланцюжками, пряжки, ґудзики. Квитки, жетони, картки. Серйозне багатство. Жінка тужить за цією надійною країною. Туди адресує листівки.

Але є ще інша пам’ять про це місце. Там її життя складається тільки з винятків і випадків. Вона живе в місті, якого не любить. Тужить за місцями, яких не може знайти. Те, чого найбільше хоче, ніколи не здійснюється. Приходить до неї те, чого не прагне. Отже, її життя складається зі зламаних будильників, коли потрібна пунктуальність, вона щось недочуває, коли треба докладно розуміти слова, не приймає телефонних дзвінків із новинами, яких ніхто не зможе повторити, її життя складається із загублених квитанцій на справи, які не можна відкладати, з несподівано порожніх сторінок у книжці, яку вона читає і де має бути якраз кульмінація, з відкладених подорожей, які мали шанс повести її нарешті у правильному напрямку.

Повільно відкриваючи значення тих всіх прикростей, перед її очима постає образ дірявого простору, розмита країна без назви і кордонів, країна заїк, де панує мова, у якій кожне слово має безконечну кількість значень і є криницею без дна.

Цей чоловік був хворий, це зрозуміло. Він пересувався поволі, обережно, ніби передбачав, що його тіло заслабке для нормальних рухів, що не витримає зіскоку з останньої дерев’яної сходинки, не витримає занадто різкого удару києм по більярдній кулі, щирого потиску руки. Він часто розмовляв з кимось через Майновий короткохвильовий передавач, але потім подавав Майнові знаки, що не хоче говорити. Він виходив зі свого люксового бунгало, єдиного, збудованого з каменю (з кондиціонером) тільки пополудні та постійно сидів нерухомо, переглядаючи газети, які поштовий човен щодня привозив з великого острова. Усі вони були учорашні. Коли б там мав настати кінець світу, тут дізналися б про це із запізненням на день. З очима, схованими під крисами капелюха, він виглядав, як меблі, як манекен, виставлений власником, щоб заохотити інших гостей купувати напої. Його руки ніколи не були спокійними. Довгі кістляві пальці крутили маленький м’ячик для пінґ-понґу або монету, маленькі живі створіння, що жили в симбіозі з тим худим нерухомим тілом. Очевидно, йому не заважала спека, ні задушливий бриз з-над океану, що нагадував пару над окропом. Раз бачила його, як бродив по коліна у воді відразу ж при березі із закоченими вище колін штанами. Шкіра на його литках була біла, ніби він ніколи не виставляв своїх худих ніг на сонце.

Хлопчик стежив за його руками. Тягнувся поглядом за м’ячиком, пробував встигнути за монетою.

— Цей пан обіцяв показати мені фокус.

Кіш почекав поки приберуть тарілки, а потім вийняв з кишені монету і протиснув її якось через долоню.

— Маю діряві руки, — сказав він і усміхнувся із вдаваним смутком. Вона помітила, що він має дуже білі й рівні зуби, новісінькі. Голосні він вимовляв занадто округло, занадто співучо і старанно, ніби йому обридла американська гортанна вимова.

— Створюю щось з нічого, — знову сказав він, після чого в його руці з’явився кольоровий гумовий м’ячик. Кинув його хлопчикові. Малий зловив м’ячика на льоту й уважно його оглядав.

— Це звичайний м’ячик, — сказав він розчаровано.

— Я створив для тебе звичайний м’ячик, а тепер дивися, — він допив сік і загорнув порожню склянку в газету, а за мить зім’яв цей пакунок у жмені, склянка зникла.

Хлопчик захоплено дивився на нього.

— Я навчу тебе кількох фокусів, хочеш?

— Звичайно, — сказав малий і його очі заблищали.

— Ти вмієш читати по-англійському?

Хлопчик притакнув.

— Я маю книжку про найвідоміші фокуси. Можу тобі позичити.

— О, я дуже хочу.

— Завтра тобі принесу. Маю її у валізі. Подивися ще раз і подумай, як я це роблю, це просто, подивися, — він поклав м’ячика на долоню і прикрив його другою долонею. Вона не знала, як це сталося, за мить м’ячика не було. Хлопчик вражено зітхнув.

— А тепер подивися, я створю його, — і під його долонею знову з’явився м’ячик, цього разу зелений.

— Де щось перебуває, коли зникне? — запитав хлопчик.

Кіш усміхнувся таємниче й невинно, як священик.

Майк вибухнув сміхом.

— Ти знаєш, що це неможливо. Не можна створити щось з нічого, ані пропихати крізь руки гроші, — сказала вона, коли лежали у вологій спеці ночі, що наближалася.

Думала, що малому буде прикро, але він сонно відповів, що знає. Сказав також, що гарно було б вірити, що це можливо. Знала, що він засинає зі зеленуватим твердим м’ячиком у долоні.

Вона зрозуміла, як сильно змінився хлопчик за ті кілька місяців, відколи вони вирушили в подорож. Підростав. Його тіло