Андрій Анатолійович Кокотюха - Біла ніч

Луцьку, Клавдія Полиніна вибралася за межі міста вперше. Весь цей час молоду жінку не полишала думка: ніби ходить, куди хоче, може нічого не боятися, але все ж особистий простір дуже обмежений. Федір час від часу нагадував: ходити тут треба, озираючись, і Клавдія уявляла Луцьк, з яким потроху звикалася, чимось дуже подібним до обложеної фортеці. Старовинні мури й зруйновані снарядами кам’яниці тільки загострювали враження — адже там, по той бік, чигає щось невідоме, незнайоме, вбивче.

— Прошу! — Нечаєв прочинив перед нею задні дверцята «емки».

— Я вперед хотіла сісти…

Клавдія не мала такого бажання. Слова вирвалися самі собою, вона не могла пояснити, чому саме. Може, кортіло бачити перед собою не чоловічі потилиці, а лісову дорогу, яка біжить назустріч, поля, дерева, весну. Та пояснювати цього не збиралася, натомість капітан заперечно хитнув головою.

— Не маю права дозволити. Наказ товариша майора.

— А які, Андрію, ще маєте накази щодо мене?

— О! Не забули, як мене звати?

Замість відповіді Клавдія всілася на заднє сидіння, засовалася, умощуючись зручніше. Колись її захитувало в автівках, та війна адаптувала організм. Нечаєв присів поряд із водієм, прилаштувавши в ногах його автомат.

— Мені, думаю, теж годилося б видати якусь зброю.

Капітан повернувся до неї всім корпусом.

— Умієте стріляти, Клаво?

— Ні. Не було нагоди навчитися, хоч чоловік тримає пістолет поруч, коли спить. Але хотіла б навчитися.

— Жінки бояться зброї.

— Тільки не у воєнний час.

— Мені подобається хід ваших думок. Спробую організувати вам стрільбище, якщо, звісно, товариш майор не буде проти.

— Товаришу майору не обов’язково про таке знати.

— Мусив би поставити його до відома.

— Якщо скажете — не дозволить, я добре знаю Федора. Коли вже хочете стати моїм інструктором, краще знайдіть спосіб і місце. І головне — час, Андрію. Мій Полинін не лишає його підлеглим, так?

— Ви справді добре його знаєте. Гаразд, усе зрозумів. Шукатиму можливостей.

— Хай це потім буде нашою таємницею.

У цей час на своє місце вмостився водій, Паша Лихоліт, молодий, стрижений під машинку, гладенько поголений, у легкій хмарці трофейного парфюму. Нечаєв відразу припинив фліртувати, строго зиркнув на старшого сержанта, спитав:

— Де ходив так довго? Півгодини тому мали б їхати.

— Так папери. — Для наочності Паша похлопав себе по кишені, де шелеснуло. — З міста навіть на майорській машині просто так не виїдеш. Хай «емочку» всі знають, а документи вимагають, порядок такий. То ж відрядження.

— Міг би оперативніше, — буркнув капітан, далі розігруючи суворого керівника. — Дорогу знаєш?

— Довезу. Товариш майор велів недовго.

— То вже як вийде.

— А в мене, товаришу капітан, не ви начальство.

Лихоліт сказав це між іншим, не дивлячись на Нечаєва, мовби сплюнув. Клавдія зі свого місця побачила, як смикнувся капітанів кадик, фізично відчула його обурення, замішане на погано прихованому відчутті приниження. Адже щойно при жінці нижній чин дозволив собі отак запросто сперечатися з офіцером, що було порушенням як писаних, так і неписаних законів. Але також Нечаєв розумів — старший сержант справді є до певної міри недоторканним як особистий водій начальника оперативного відділу НКВС. Це давало Паші підстави забуріти, що він частенько робив, чим вирізнявся серед інших шоферів. До Лихоліта, який міг безкарно зрізати будь-кого, хто за статусом менший від Полиніна, водійська братія ставилася з повагою.

Нечаєв ще шукав спосіб вийти гідно, і Клавдія швидко прийшла на допомогу:

— Пашо, дорогий, ви ж знаєте — товариш майор відпустив вас зі мною. То й дозвольте мені вирішувати, коли ми зможемо їхати назад.

— Ми ще туди не доїхали, — кинув Лихоліт.

— Так газуй! — підвищив голос капітан.

Мотор загарчав. Нечаєв скосував на Клавдію, вона прочитала в погляді вдячність. Далі не знала, про що говорити, — присутність водія якось обмежувала, сковувала, бентежила. Їй раптом здалося, хоч без жодних на те підстав, що Паша — шпигун, приставлений чоловіком, щоб стежити за кожним її словом, ловити кожен крок. І нехай відтоді, як між нею і Федором відбулася важка розмова про її зраду, все в Полиніних надалі складалося рівно, її не полишала думка — довіра не відновилася остаточно.

Але…

Ні, навряд. Нечаєв правий. Вона надто добре знає свого чоловіка, щоб припустити — він доручить стежити за нею своєму шоферу чи комусь іншому, такому ж дрібному. Тож підступну думку відігнала. Та все ж розмов не заводила. Аби капітан з ввічливості не надумав підтримувати щось на зразок світської бесіди, Кладія відкинула голову на сидіння, склепила повіки.

Спати не збиралася.

Дорога гойдала, і вже на виїзді з Луцька, щойно «емка» проминула пост, справді не зчулася, як задрімала.

Навіть устигла побачити якийсь кольоровий, погано зрозумілий, дуже заплутаний сон.

Почула постріли — думала, теж сниться.

Коли машину розвернуло й Клавдія посунулася, завалилася в щілину між переднім та заднім сидіннями, не розплющувала очей.

Почула крик над головою.

Аж тоді закричала сама, нарешті, з коротким запізненням, злякавшись.

Зранку повстанська засідка пропустила вже три транспорти.

Спершу з основної дороги в бік Йосипівки прогуркотіла крита армійська вантажівка. Червоний, який за мовчазної згоди Довбуша тимчасово прийняв командування відділом, дав знак не чіпати. Хтозна, скільки там, під брезентом, може сидіти солдатів. Тим більше, регулярної армії, окремо такі не їздять. Варто почати, зав’язатися — раптом позаду ще одна, сили ж без того не рівні.

Дозволивши вантажівці проїхати, Остап скоро зрозумів: зробив усе правильно, обачно — що то значить досвід. Адже через короткий час повз прогуркотіли ще дві полуторки, цього разу — відкриті, з червонопогонниками в кузовах. Тут без потрібного сигналу обійшлося: ніхто з вояків навіть не припускав, що вони вступлять у бій. Проводжаючи невеличку колону поглядом, Червоний прокрутив у голові, куди ж суне стільки бійців. Потім дорога розходилася, і не обов’язково завертати на Йосипівку, далі теж тягнулися села. Котромусь не пощастить, матиме облаву.

Або — мобілізація.

Або, що більш імовірно, робитимуть один із великих, звичних уже трусів, вишукуючи й конфіскуючи, по суті — грабуючи село, вивозячи харчі для постійних потреб фронту чи тилу. Бо ешелони інтенсивно рухалися в обох напрямках, а комуністичні газети наввипередки писали, як важливо зараз відновлювати, відбудовувати, годувати зруйнований німцями Донбас.

Легковик виринув тоді, коли хорунжий уже почав розчаровуватися у своїх задумах підстерегти й захопити першу-ліпшу, яка попадеться на очі, офіцерську машину. Остап миттю впізнав чорну «емку», типовий автомобіль енкаведистів, і не мав жодних сумнівів: там, усередині, сидить хтось важливий. Хто саме, куди прямує — питання, які зараз втратили значення. Головне — помилка в розрахунках виключена.

Червоний дозволив «емці» проїхати повз себе, нарешті