Харпер Лі - Іди, вартового постав

— Генку, мабуть, Вілл Сінклер доволі неприємний тип.

— Чому б це?

— Він їй такі нісенітниці вкладає у голову...

— Нісенітниці?

— Про католиків, комуністів і ще бозна про що. Здається, в неї там геть усе змішалося.

Генрі, засміявшись, мовив:

— Люба, у неї тільки й світу у віконці — її дорогоцінний Вілл. Усе, що він скаже,— Святе Письмо. Вона кохає свого чоловіка.

— Оце й означає — кохати свого чоловіка?

— Доволі тісно з цим пов’язується.

— Ти маєш на увазі втрату власної індивідуальності, я тебе правильно зрозуміла? — спитала Джін-Луїза.

— До певної міри,— відповів Генрі.

— Тоді я навряд чи колись вийду заміж. Мені ще не траплявся чоловік...

— Але ж ти виходиш за мене, забула?

— Генку, гадаю, я скажу тобі просто зараз, і покінчимо з цим: я не збираюся одружуватися з тобою. Крапка. Кінець.

Вона не мала наміру про це говорити, але не змогла втриматися.

— Я це чув і раніше.

— Що ж, послухай ще раз: якщо ти хочеш одружитися,— (невже це говорить вона?),— краще починай шукати собі пару. Я ніколи не кохала тебе, але ти завжди подобався мені та знав про це. Я сподівалася, що ми зможемо побратися навіть за такої ситуації, але...

— Але — що?

— Тепер ти мені навіть не подобаєшся. Я завдаю тобі болю, та нічого не вдієш.

Так, це говорить вона, зі своїм звичним апломбом, розбиває йому серце просто у кафетерії. Що ж, а він розбив серце їй. Обличчя Генрі застигло, почервоніло, шрам проступив дуже різко.

— Джін-Луїзо, не може бути, що ти це серйозно.

— Серйозніше не буває.

«Боляче? Так, чорт забирай, дуже боляче. Тепер знатимеш, як воно пече».

Генрі перехилився через стіл й узяв її за руку. Вона відсахнулася.

— Не торкайся мене!

— Голубонько, що трапилося?

«Трапилося? Я скажу тобі, що трапилося. Гадаю, тобі не надто сподобається».

— Гаразд, Генку. Все дуже просто: я побувала на тих учорашніх зборах. Бачила, як ви з Атикусом гордовито там возсідали поруч з отим смердючим скунсом, з отим покидьком, і мене всю просто вивернуло. Всього лише чоловік, з яким я збиралася побратися, та всього лише мій рідний батько всього лише дістали мене так, що я почала блювати і досі не можу зупинитися! Як, заради Господа Бога, як ви могли? Як ти міг?

— Ми змушені робити багато чого, Джін-Луїзо, що нам зовсім не до душі.

Вона спалахнула.

— Це не відповідь! Я гадала, що дядько Джек врешті-решт з’їхав з глузду, але тепер я вже не така впевнена.

— Люба,— почав Генрі. Він пересунув цукерницю у центр столу, а потім відставив убік.— Подивись на це інакше. Все, що робить Мейкомська рада білих громадян, це протест проти Верховного суду, певне попередження неграм, щоб вони не надто квапилися, це...

— Добірне товариство з усякого бидла, яке прагне вилізти і горлати про чорномазих. Як ти можеш бути з ними заодно, як можеш ти?

Генрі присунув цукерницю ближче до неї, потім до себе. Вона забрала у нього цукерницю і з грюкотом запхала у куток.

— Джін-Луїзо, я тобі вже казав, ми мусимо робити...

— ...багато того, що вам не...

— Дай закінчити. Того, що нам не хочеться робити. Ні, дозволь мені висловитися. Я намагаюся сформулювати так, щоб тобі краще пояснити, що я маю на увазі... ти ж знаєш про Ку-клукс-клан?

— Так, я знаю про Ку-клукс-клан.

— А тепер помовчи хвилинку. Колись давно Клан був шановною організацією, як-от масони. Майже всі шановані люди були його членами, це за часів молодості містера Фінча. Тобі відомо, що він туди вступив?

— Тепер мене навряд чи здивує, куди ще вступав містер Фінч у своєму житті. Все збігається...

— Та замовкни вже, Джін-Луїзо! Містер Фінч мав не більше користі від Клану, ніж будь-хто інший. Знаєш, чому він вступив? Щоб знати напевне, хто саме з містян ховається за тими масками. Що за люди, що за народ. Він побував на одних лише зборах — і йому вистачило. Магістром виявився методистський проповідник...

— Саме та компанія, що Атикусу до вподоби.

— Не базікай! Я намагаюся тобі пояснити його мотиви: Клан був тоді суто політичною силою, не було жодних спалень на хрестах, але твій тато і тоді, як і тепер, почувався вкрай незручно серед чоловіків, які ховають свої обличчя. Він мусив знати, з ким йому доведеться боротися, коли прийде час,— йому треба було з’ясувати, хто вони такі...

— Отже, мій високошановний батечко належить до Невидимої Імперії.

— Джін-Луїзо, це було сорок років тому...

— Напевне, нині він уже Великий Дракон.

Генрі відповів рівним голосом:

— Я лише намагаюся показати тобі мотиви, які приховуються за вчинками. Може здатися, ніби людина є частиною чогось не надто гідного, на перший погляд, але не берися судити, доки ти не з’ясуєш усіх її мотивів. Людина може кипіти всередині, але вона знає, що лагідність іноді дієвіша за прояви люті. Людина може проклинати своїх ворогів, але мудріше їх знати. Кажу ж, подеколи ми змушені...

— Ти кажеш,— перебила його Джін-Луїза,— рухайся разом з натовпом, а потім, коли прийде час...

Генрі зупинив її.

— Послухай, люба. Тобі ніколи не спадало на думку, що чоловіки — особливо чоловіки! — мусять пристосовуватися до певних вимог суспільства, в якому живуть, просто тому, що інакше вони не зможуть приносити цьому суспільству користь? Округ Мейком — моя рідна домівка, люба. Це найкраще місце на світі — для мене. Я заробив собі тут непогану репутацію, починаючи ще з самого малечку. Мейком знає мене, а я знаю Мейком, Мейком довіряє мені, а я довіряю Мейкому. Я заробляю собі на життя в цьому місті, і Мейком забезпечує мені пристойне існування. Але Мейком дещо вимагає від мене на віддяку. Він вимагає, щоб я вів помірковане, бездоганне життя, щоб я вступив до клубу «Ківаніс», по неділях ходив до церкви, щоб я пристосовувався до його традицій і звичаїв.

Генрі узяв у руки сільницю і почав водити великим пальцем по її гофрованих боках.

— Не забувай одного, люба,— промовив він.— Мені доводилося гарувати, як навіженому, щоб отримати те, що я нині маю. Я працював у тому магазині на площі — втомлювався так, що ледве вистачало сил робити уроки. Влітку я працював удома у маминій