Брюс Кемерон - Життя і мета собаки

— Дзінь-Дзінь[6]? Це Дзінька, вона соромиться.

Ще одна кішка? Я пішла за жінкою до спальні, де походжав ще один кіт — здоровенний, чорно-бурий. Він понюхав мене. З його рота пахло рибою.

— А це — Еммет.

Стелла, Дзінь-Дзінь і Еммет. Ну навіщо одній жінці аж троє котів?

Дзінька ховалася під ліжком, гадаючи, що там я її не внюхаю. Еммет пішов за мною на кухню й із цікавістю зазирав у миску, куди Майя насипала мені їсти, а потім підняв голову й пішов геть, наче йому було байдуже, що я зараз їстиму, а він ні. Стелла, не моргаючи, дивилася на мене зі свого стільця.

Після їди Майя випустила мене у свій крихітний дворик, не позначений жодним собакою. Я зробила свої справи з гідністю, свідома того, що принаймні частина місцевих котів спостерігає за мною.

— Хороша дівчинка, Еллі, — втішилася Майя. Очевидно, вона була з тих, які неабияк радіють, коли бачать, що ти мочишся у дворі.

Майя зробила обід собі — пахнув він смачно, і це привернуло увагу Стелли, яка плигнула просто на стіл і стала там танцювати, як погана кішка! Майя нічого їй не сказала. Мабуть, тому що відчувала: коти — створіння безглузді й навчанню не піддаються.

Після обіду ми пішли гуляти на повідці. У дворах було багато людей, з них чимало — діти, і від того я не знала, що робити. Я кілька тижнів сиділа без роботи, в мене всі м’язи були напружені: я хотіла бігати, знаходити, рятувати.

Наче відчувши мій настрій, Майя злегка побігла:

— Хочеш побігати, дівчисько? — спитала вона.

Я поспішила, тримаючись біля неї, як мене вчив Джейкоб. Невдовзі вона задихалася, я відчула, як на її шкірі проступає піт. Від асфальту здіймався жар, переходив на мої лапи, а коли ми пробігали повз будинки, там заздрісно гавкали собаки.

І тут Майя різко зупинилася.

— Фух! — видихнула вона. — Ага, треба більше часу на біговій доріжці проводити, це точно.

Я не розуміла, що відбувається, до вечора. Я лежала на килимку, поки Майя милася, а потім перевдягалася. Після цього вона покликала мене у свою спальню.

— Ну от, лягай тут, Еллі. Хороша дівчинка, — сказала вона, поплескавши по собачому ліжку. Я слухняно згорнулася там калачиком, але все ж не могла зрозуміти, що відбувається. Очевидно, я тут на якийсь час залишуся. Невже я тепер тут живу? А як же Джейкоб? І моя робота?

Наступного ранку ми з Майєю трохи попрацювали, хоча робота була якась дивна. Прийшов Воллі й привітався зі мною, як старий друг, а з ним була жінка, яка теж інколи гралася з нами в «знайди». Звали її Белінда, й на ній завжди був запах Воллі. Мабуть, тому я вважала, що, коли ми не з ними, Белінда й Воллі граються в «знайди» одне з одним.

Воллі залишився з Майєю, а Белінда тим часом пішла в ліс. Чоловік говорив із Майєю, учив її жестів і команд, потрібних у роботі. Потім жінка сказала: «Еллі, знайди!» — і я побігла вперед, а за мною — Воллі й Майя. Белінда сиділа в машині, але це мене зовсім в оману не ввело, і я повернулася до Майї.

— Бачиш, бачиш, як вона дивиться, — сказав Воллі. — Вона знайшла Белінду, по ній видно.

Я нетерпляче почекала, поки Майя скаже мені «покажи», але вони з Воллі були занадто зайняті розмовою.

— Я не певна. Вона не дуже відрізняється від того, як приходила до мене за іншим разом, — сказала Майя.

— Глянь їй в очі, як вона рот напружила. Язик вона не висунула. Бачиш? Вона насторожена — вона тобі щось покаже.

Від слова «покаже» я здригнулася, готова зірватися з місця. Ні, команди ще не було.

— То мені сказати їй «покажи»? — спитала Майя.

Та годі вже дражнитися! Ми працюємо чи ні?

— Покажи! — врешті вигукнула Майя.

Белінда, сміючись, вийшла з машини, коли я її знайшла.

— Яка ж ти хороша собачка, Еллі, — сказала вона мені.

— А тепер пограйся з Еллі. Це дуже важливо — нагорода за складну працю.

Коли Майя гралася зі мною, це було не так, як із Джейкобом. Їй, здається, це справді було приємно: вона гралася не тільки з обов’язку після виконання команди «покажи». У жінки була гумова кісточка з псарні. Я вперлася лапами й вчепилася в іграшку зубами, а поліцейська намагалася її відібрати.

Майя жила зовсім не так, як усі знайомі мені люди. Вона не тільки була обтяжена купою котів, а ще й майже кожного вечора йшла до великого будинку, де жило багато людей, серед яких була жінка, яка чудово пахла й називалася Мамою. Мама, як Бабуся, весь час куховарила, і щоразу, коли ми приходили в гості, в будинку бігали й гралися маленькі діти. Малеча залазила на мене, доки Майя не казала припинити. Відтак хлопчики гралися зі мною в м’яч, що я дуже любила, а дівчата вдягали на мене капелюхи, що було стерпно.

У Майї був сусід на ім’я Ел, який любив заходити й питати жінку, чи треба їй «допомогти».

— Тобі не треба оці коробки перенести, Майє? — питав, бувало, він.

— Ні, ні, — казала Майя.

— А може, двері полагодити?

— Ні, ні, — казала жінка.

Коли приходив Ел, поліцейська, здається, завжди нервувала, шкіра в неї нагрівалася, долоні пітніли, але вона його не боялася. Коли чоловік ішов, то Майї ставало сумно.

— У тебе новий собака? — спитав Ел. Він простягнув руку й так почухав мене за вухом, що я одразу його полюбила. Від нього пахло паперами, чорнилом і кавою.

— Так, це з нашого відділу собака — шукачка й рятувальниця.

Я знала, що вони розмовляють про мене, і дружньо помахала хвостом.

— Чи не потрібна моя допомога з дресируванням твого нового собаки? — спитав Ел.

— Ні, ні, — сказала Майя. — Еллі вже дресирована. Нам треба спрацюватися, стати командою.

Я помахала хвостом, почувши слово «Еллі».

Ел різко підвівся, немовби в нього щось засвербіло.

— Майє, ти… — почав він. Ел нервував.

— Я, мабуть, піду, — сказала Майя.

— У тебе сьогодні така гарна зачіска, — пробелькотів Ел.

Обоє подивилися одне на одного, такі схвильовані, наче їм загрожував невідворотний напад. Я роззирнулася, але не побачила нічого більш