Ярл Конг - Батько подруги. Заборонений зв'язок., Ярл Конг

Розділ 31

- Закохалася?

- Що? - Хмурюся, не розуміючи, до чого хилить цей чоловік, руки якого стали ніби продовженням мене, настільки вже комфортно я себе там відчуваю.

- Що-що, втюхалася в мене, симпатюлька? - І ця посмішка... Нахабна, провокативна, зухвала, але вже теж стає якоюсь... Рідною, якби рідних могли здобувати так швидко. А так... звична. Так, я звикла до цієї посмішки на вустах Антона і вона вже не настільки мене бісить як то було раніше.

- Ага, а ще що? - І знову ж таки - повною мірою не продемонструєш свій характер, бо він опустить мене додолу, і що далі? Навіть якщо до лікарні залишилося всього якихось п'ятдесят метрів, все одно немає бажання повзти вужиком по асфальту.

- Ні? Тоді чому так уважно розглядаєш, ніби побачила вперше? Або закохалася, або...

- Або хочу почути відповідь на моє запитання, - перебиваю та завершую, відрізаючи ці романтичні "закоханості", які поряд з цим чоловіком швидко можуть перерости в горизонтальне положення. І там я теж в ролі вужика, тільки вже під ним, і нікуди не поповзу...

- Холостий.

- Що? - Цікаво, а в цьому медичному закладі є мізкоправ? Мені не завадить! День спілкування з цим персонажем, а я вже відчуваю себе якоюсь неповноцінною.

- Відповідь на твоє запитання. Ні, не одружений. Так, холостий.

- Я не це хотіла запитати! - Хоча... Чесно кажучи, це теж достойна уваги інформація. Не одружений? Добре, отже, не повністю мерзотник, котрий залишив дружину та дітей вдома, а сам поїхав розважатися зі студентками.

"А забави то які веселі... Вау! Шик! Поночі носити студентку з поломаною ногою, ризикуючи й самому зламати кінцівку. Ну, нічого собі веселощі!"

- Що ти йому сказав? - Взагалі-то, "милий" внутрішній голос, саме через цього Антона я почимчикувала в палату Марини, щоб взяти ті затички. Якби не він, якби не його музло, то...

- Голова дуже болить?

- Та ні... - вона тут до чого? 

- Дивно, я думав ти добряче приклалася нею об землю, коли падала, якщо ставиш такі тупенькі питання.

- Чуєш...

- І на помилках своїх не вчишся, - тільки я так вмію вляпатися в лайно. Спочатку ногу зламала практично на рівному місці, тепер же в пориві пристрасті вкотре забула про те, що варто міцно триматися руками за шию цього чоловіка, і ледве не беркицьнулася перед самим входом в лікарню. - Кому я і що сказав? Ти можеш нормально спитати?

- Таксисту, - адже той як вчепився в руль з початку нашої поїздки, так до нього і прикипів, поки ми сюди не приїхали. - Він був... заляканий. 

- Скоріше, здивований, - Антон ніби очікував того, коли я порушу цю тему, тож тут же без зволікань видав у відповідь, - він спитав, де це ти так умудрилася ногу пошкодити. Я повідав, які у нас з тобою були бурхливі скачки у лісі, і як твоя кінцівка не витримала моє лібідо.

- Тоб...то... що? - А цей чоловік певною мірою має рацію, в мене і справді ніби якісь порушення в голові, так вона кепсько починає працювати. Але ж... Що? Що він наплів бідному таксисту?

- Скручуй давай гучність свого радіо, і ввімкнеш його тоді, коли будеш розповідати лікарю симптоми.

Чергове бурхливе "що" крутилося вже на язиці, сподіваючись вилетіти на волю та збиту пиху цього самовпевненого індика, як навколо стало світліше, і через секунду я зрозуміла, що ми вже в всередині лікарні.

- Доброго вечора!

Антон підійшов до скла, за яким на стільчику сиділа жіночка років сімдесяти та... Займалася тим, чим і має займатися людина її віку. Якби була вдома. На дивані. Біля телевізора.

- Доброго вечора!

Та вона знаходилася в лікарні, куди поступали люди, які потребували невідкладної допомоги, тож її сон зазнавав категоричних змін, оскільки чоловік не помилував ні її, ні мої вуха, вдруге вже прокричавши це "доброго вечора" щодуху.

- Га? Що? Де?

В сні цієї божої кульбабки вона явно була капітаном команди, яку показували по телевізору на мільйонну аудиторію, і яка була готова відповідати на запитання ведучого, спробувавши виграти чергову тисячу.

- Пацієнтка! 

Я б образилася за те, що Антон демонстрував мене як якусь річ, якій варто надати уваги, якби не це щастя в діоптріях, яка досі не тямила, якого чорта її розбудили.

- І?

А, так вона не вдавала з себе байдужу, бабуся реально такою і була насправді, стенувши плечима, ніби повідомляла чоловіку - "де ти ЦЕ взяв, туди й віднести та назад поклади"

- Де черговий лікар?

Я навіть пригорнулася ближче до Антона, під приводом того, що сповзала, насправді ж повністю його підтримувала. Що це за послуги такі тут надають? Так, судячи з ремонту, лікарня ледве дотягує рівня трьох зірок, та все ж, це лікарня, тут мають надавати допомогу. А надають тут цілковиту байдужість!

- Секунду.

Кульбабка, напевно, усвідомила, що так просто відкараскатися не зможе, тож вирушила за черговим лікарем. Ну, як вирушила... Скоріше почала дрейфувати як кораблю під час шторму, і анонсована секунда... Перетворилася в цілу хвилину, поки вона встала й кудись нарешті рушила.

- Давай поки тут посидиш, симпатюля.

Антон правильно оцінив ситуацію, зрозумівши, що панянку літніх років можна очікувати надто довго, тож акуратно всадовив мою попку на канапку неподалік цього затемненого скла, за яким зникла чергова. Ну, затемнене воно було не через побажання бабусі, не через те, що вона в молодості любила тюнінг, а банально через стан медичного закладу. Який потребував докорінних змін. Та, скоріш за все, це була єдина лікарня в цій Богом забутій місцевості.

- Що тут таке?

А от і пояснення такого кричущого стану цього медзакладу. Бо це ні чорта не медзаклад, а хостел, кожен в якому дере горло від позіхання. І байдуже, що це чоловік, і все одно, що йому років тридцять з виду, по заспаному виразу обличчя теж зрозуміло, що хропів. І йому теж недовподоби те, що його розбудили, і він цим своїм питання цього навіть не приховує. Дивлячись на нашу парочку крізь одне око, в той час, як інше ще мружиться, намагаючись добачити до кінця сновидіння.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍